– Ніяк ні, товаришу. Чисто все.
– Ну, так і в нас чисто. У нижній залі він. Митро проведе. Митре?
– Га?! – Такий же здоровезний, у чорній бандані та в чорній фартушині поверху камуфляжки Митро виступив із-за стійки.
– Проведи товаришів.
– Слухаю, командире, – сказав Митро і, зробивши жест рукою і пригнувши голову, пірнув у глиб схрону під низьке склепіння. Тут було димно та гамірно. Поміж грубо збитих дощаних столів снували офіціанти, всі у камуфляжці, всі в чорних банданах. Пахло пивом і смаженими ковбасками.
Мардук сидів у дальньому куті, затиснутий чиїмись міцними спинами, у величезній лапі – кухоль пива.
– А! – сказав Мардук і посунувся на лаві, звільнюючи місце. – Сідай, друже! Все добре?
– Яке там добре, – безнадійно промурмотів він, опускаючись на лаву. – Яке там добре…
Митро приніс кухлі з пивом, гепнув їх на мокрий стіл і пішов собі.
– Ти випий, брате. – Очі в Мардука були блакитні, як у немовляти, в негустих рудуватих віях. – Випий, заспокойся.
Він випив і заспокоївся. Добре все ж таки в них тут пиво. В залі було димно, гамірно та спекотно, його нарешті відпустила колотнеча, і він стягнув куртку.
– Що це було? – Він дивився у блакитні очі Мардука і в сірі – Упиря, але в тих та інших була лише баглива симпатія, нічого більше.
– Де? – байдуже спитав Мардук.
– За мною гналася якась тварюка. Он, куртку подерла.
– Яка ще тварюка, – сказав Упир. – Я віраж заклав, а там хня така стирчала, дерево якась потвора іржавим дротом обмотала, ну от. Ти коли від правця прищеплювався?
– Ти ж сам сказав…
– Що я сказав? Мардуку, я щось сказав?
– Нєа, – мляво відповів Мардук.
– Ти наче як сам не свій був. Біг, руками махав. Ти взагалі що пив, брате?
– Каву, – сказав він.
Повернувся Митро, розставив алюмінієві солдатські миски, щось у них сходило парою, пшоняна каша, чи що.
– А, ну звісно, звісно… – Упир відсьорбнув пива, витер долонею вуса. – Ти поїж, брате. Випив, тепер поїж. Кулешу ось поїш.
– Що там? – Він підозріло подивився на миску.
– Пшоно. Сало. Цибуля смажена, – старанно перелічив Упир. – Бринза ще. Добра бринза. Суха. Місцева. Плюс тушонка. Перець чорний. Перець білий, духмяний.
Куліш був несподівано гострий і дуже гарячий. Це ж треба, виявляється, пшоняна каша може бути смачною.
– Ну як? Годиться? – турботливо спитав вільний райдер. – Пшоно трохи присмажувати треба, а вже потім варити. Знав?
– Ні, – сказав він, дмухаючи на ложку.
– Це, брате, найкраще місце в місті. Напевно.
– Таємне?
Втім, для таємного місця тут було занадто гамірно. В таємному місці можна так гомоніти?
– Ну, – Упир кивнув, Мардук теж кивнув. – Це фішка. Така фішка. Ніби схрон, розумієш?
– Схрон?
– Явки. Паролі. Лісові брати. Груба їжа, куліш, ковбаски смажені. Пиво добре. Недорого та смачно. І нікого не вбивають, що характерно. Навпаки, годують. Щоправда, салом. Ну, кому сало не подобається, ті до Юзефа йдуть. Тут фішка саме в тому, що ніби таємне, небезпечне місце. Але не займатимуть тебе. Роблять вигляд, що займатимуть, але насправді не займатимуть. Людям подобається. Нерви лоскоче.
– Для туристів, – сказав він утомлено, – знову для туристів. Тут усі що, з глузду з’їхали?
– Ну, – вільний райдер замислився, покалатав пивом, через що зі стінок кухля зірвалися й поринули до поверхні бульбашки, – скажімо так, для туристів, але для своїх. Для своїх туристів, скажімо так. Ти вивіску бачив? Не бачив! Тому що її немає. Зрозумій, брате, є немовби такі… рівні. Ось «Криниця», до прикладу. Будь-хто може зайти, вірно? До Юзефа теж нібито будь-хто. Але не усякий знає, що треба торгуватися. І платить як лох. Це вже другий рівень. Знати, що треба торгуватися. А тут, брате, третій рівень. Ніякої зовнішньої реклами, ані вивіски, нічого. Кому треба, той знає. І пароль. Це фішка. Щоб пароль. Свої приводять своїх, розумієш?
– А якщо не знаєш пароля?
Мардук замислився. Упир теж замислився. Обидва замислилися.
– Напевно, теж пропустять, – сказав нарешті Упир.
– А… масонська ресторація? Є така?
– Аякже ж! – зрадів Упир. – Певна річ. Над нами якраз. Потайні двері, через чорний хід ніби. Диванчик, швейцар у халаті, в оксамитовому. Який там пароль, Мардуку?
– Не знаю, брате, я ж не масон.
– Скажіть, – він пошкрябав ложкою по дну порожньої миски, звук вийшов неприємний, спиною побігла мурашва, – а що на найвнутрішньому?
Упир із Мардуком дивилися на нього, синхронно кліпаючи очима.