– Не знаю, брате, – повторив Упир. – Хто ж нас туди пустить?
Мардук мовчав і наминав куліш. Бандана в нього теж була чорна, але візерункова. Те, що він спочатку прийняв за білий горошок, виявилося білими маленькими черепами.
– А як ти потрапив на Варшавську, Упиру?
– Цілком випадково. – Упир дивився на нього чесними сірими очима в обрамленні рудих вій. – От віриш, цілком випадково.
Він не повірив.
Петроній: Нелюдська? Скоріше, надлюдська Тирана подоба, тому й смертні йому готові підкорятись радісно, як підкорились би богам, які з небес спустилися. Він може все, на що ми не насмілимся, і поряд із ним, його снагою живлячись, ми теж у цьому гарячім тиглі плавимось…
Азія: Ти мариш, пане мій… Твої очі запалися… лікаря покличу я?
Петроній: А все ж було нам весело.
Він відсьорбнув ще пива і відчув, що відпускає. І відразу ж похопився:
– Моя мобіла. Я її зронив. Загубив.
– Ну, загубив і загубив. – Упир флегматично знизав плечима. – Іноді щось загубити корисно. Ось, наприклад, Полікрат, чув про такого?
– Краще пожертвувати малим, – напутливо вимовив Мардук, – ніж усім.
Вона пройшла повз, зачепивши його стегном. Міцні ноги, міцні стегна, обгорнені зверху плямистих штанів чорним фартухом… Чорна хустина. Чорна, а не червона, і знову незрозуміло, якого кольору в неї волосся.
Тоді, в сірому похмільному денному світлі, вона здалася непідробною. Надійною, як грубе полотно чи нефарбоване дерево. Помилився. Фейк. Стилізація.
– Я гадав, ви оформлювач.
– Коли замовлення є, оформлювач. – Вона знизала широкими плечима.
Йому хотілося зачепити її, і він сказав:
– Дайте нам рахунок, будь ласка.
– Я не обслуговую цей столик. Митро порахує.
Повернулася й пішла геть, байдужа та велична.
Він наче дивився п’єсу мандрівного театру, настільки бідного, що один і той самий актор змушений виходити то в ролі камердинера, то пристава, то романтичного коханця.
– Ну що, брате, – із співчуттям сказав Упир чи, може, Мардук, у цьому гнилуватому жовтому світлі він не міг їх розрізнити. – Розрахуємося і поїхали, чи що.
Поки його не було, вона розмалювала останню стіну. Отже, більше не прийде.
Широкоплечий чоловік у сорочці з розхристаним коміром тримав за руку кремезну жінку. Коротка сукня дзвоном відкривала круглі коліна та сильні важкуваті литки. За спинами у пари майоріла половинка сонця з розчепіреними променями. Діти так малюють. І художники-плакатники. У жінки було грубувате обличчя каріатиди.
В детективному романі тут обов’язково знайшовся б натяк, зашифроване в малюнках таємне послання особисто для нього. Але ніяких таємних знаків у незграбних гротескних фігурах він віднайти не зміг. Може, не так дивився?
Він стягнув вологу сорочку, оглянув проріху. Довга, із торочками ниток – брудні торочки, брудні краї, чи то іржа, чи то бура глина. Може, й справді зробити щеплення від правця? Спину саднило. Він натягнув чисту футболку і зо хвилину постояв, вагаючись. Було зовсім тихо. Куди поділися Мардук з Упирем? Тільки-но гриміли своїми ножищами, щось лунко гепалося на підлогу… Сплять? Обійнявшись? На різних ліжках? Пішли ще до якогось таємного місця. До гей-клуба, наприклад. Чи гей-клуб – не таємне місце?
У голові плуталося, як за легкої гарячки, коли миттєві яскраві сновидіння плутаються з реальністю. Він уже й сам схилявся до того, що став учасником розіграшу, містифікації… Щось вона підсипала до цієї його кави. Може, й кохання на козетці йому примарилось? Упир теж у справі. Напевно. Інакше звідки б він там узявся?
Це шок, сказав він собі. Це організм так реагує на роздерту спину. На маленьку жінку, яка вп’ялася йому в плечі гострими пазурчиками, на її дрібні гострі зуби, які прикусили йому початок шиї… Але ж вона кепська коханка. Пристрасна, але кепська. Такі зайняті лише собою, забуваючи про партнера.
Він натягнув светра зверху футболки, взяв ноут і пішов у хол, оскільки в холі вай-фай тягнув хоч якось.
Вона і після смерті ховалася у тінь. Майже ніяких згадок. Хіба що одна стара літературна вовчиця, жорстка, зла, розумна, відома, яка вдало вшилася з холодного голодного Петербурга і прожила в еміграції довге та відносно щасливе (хоча б уже тому, що довге) життя, побіжно згадувала її у своїх мемуарах, відтворивши прізвище, як видно, з голосу. «Крутилася там і якась Корш, поетеса слабенька, глибоко зіпсована символізмом, що вже виходив з моди, із гарним, втім, голосом, яка співала чи то в церковному хорі, чи то в опереті». Декілька рядків її віршів він відшукав у кеші Яндексу, але коли пройшов за посиланням, виявилося, що посилання веде в нікуди. Наскільки можна було судити з уцілілого в кеші фрагмента, вірші були і справді погані. У біографічній виносці до мемуарів іншої літературної дами, теж злої та розумної, яка теж дожила до похилих літ, пережила трьох чоловіків і всіх своїх суперниць, говорилося (мимохідь! мимохідь!), що Ніна Корш походила з поважного дворянського роду, втім, не першої руки. Це ж треба. Вона скидалася скоріше на хатню робітницю. Судячи з того ж джерела, Ніна Корш із головою поринула у вир пітерської богеми, і темні води виру зімкнулися над нею. Бульк – і все. Або, перекладаючи сухою мовою біографічної довідки, «подальша доля невідома». Він міг би доповнити довідку – вона втекла з пітерського лімба сюди. Сама? За кимось?