А якби тоді він не сказав мені, що це просто телевишка? Я б побачив велетня, який переступає дерева та будинки, який дивиться зверху, з темного неба страшними своїми рубіновими очима? І з того часу по ночах замість телевишки завжди б зводився у небі й рушав у нічну мандрівку жахливий монстр?
Вони нас обдурюють, подумав він, згортаючись калачиком у ліжку, – дорослі завжди обдурюють дітей.
Точно, дамський роман. На обкладинці запхнутий у сердечко засмаглий блондин обіймав бліду чорнявку. Де вони знаходять таких блондинів? Таких чорнявок?
Вона ховала посмішку за маскою байдужої чемності. Зазвичай буває навпаки.
– Вам як завжди?
Він не виспався. І змерз. У чужому місті рано чи пізно чомусь стає вогко та холодно. Через те, що носиш увесь час одне й те саме? Одне й те саме взуття, одна й та сама куртка… Чи тому, що тут і справді вогко та холодно.
– Так, мабуть. А що у вас іще є?
– Яєчня є, оката яєчня. Омлет. Ще відбивні, але я вам не раджу. Вони учорашні. Давайте я вам куртку зашию. Поки ви снідаєте.
Він не повертався до неї спиною. Звідки вона знає про куртку? Але дорогою до свого столика побачив себе у дзеркалі біля входу. Ах, ну звісно. Звідти і знає.
Сипнув з неба лапатий мокрий сніг, проїхав рожевий фургончик із рекламою молочних продуктів на борті, злетіли жалюзі у крамничці навпроти.
– Я зварила сьогодні з корицею. Адже ви любите з корицею. – Вона не запитувала, а стверджувала.
У неї були повні, затишні руки, а лак на мізинці трішки обдерся. Колись це здавалося вульгарним, червоний лак. А зараз – зворушливо-ностальгійним, домашнім.
– Скажіть, а як… як вам вдається не прогоріти? Адже продукти… порції…
– А ви хто, санітарний інспектор? Чи податковий?
– Ні, що ви. Я просто так, підтримати розмову.
– Ви краще пийте каву.
Запіканка була смачною та свіжою. Він їй так і сказав, коли розраховувався.
І цього разу не з родзинками, а з лимонною цедрою.
– Ось, тримайте…
– Дякую, – сказав він. – Це… дуже… з вашого боку. Дякую.
Куртка була зашита дуже справно, хоча шов все одно неприємно коцюрбився. Купити нову, чи що?
– Нема за що.
На лівій круглій щоці з’явилася ямочка, майнула та зникла.
– Все одно, дякую. А до монастиря Сакрекерок – це куди?
– Як вийдете, одразу праворуч. Через площу. А далі його вже видно.
Він хотів їй сказати що-небудь приємне, але вона знову заглибилася у книгу, нібито відгородившись від нього намальованими обіймами. Він напнув куртку і вийшов у холодний ранок.
«Блакитна чашка» насправді дуже дивне оповідання. Таке міг би написати Селінджер, коли б народився в Росії і п’ятнадцятьма роками раніше. Щоправда, тоді він був би не Селінджер, а якийсь, скажімо, Селиванов. Або Голіков. Тобто, по суті, жодної різниці.
Драма – з прикушеними вустами. І головна, незбагненна таємниця – хто насправді розбив блакитну чашку?
Молода і гожа Маруся (просто бачиш її, сірооку, русяву – Маруся – русява) звинувачує в цьому маленькому злочині чоловіка й доньку Світланку (знов-таки, світлокоса – Світлана – може, й ще світлокосіша, ніж мати). Вони кажуть – миші. Так воно і є? Або хтось із них покриває іншого – молодий батько маленьку Світланку або вона – його? Звідки у Марусі блакитна чашка? Хто подарував? Чим вона така дорога Марусі? А якщо дорога, чому вона стояла в комірчині, коли її розбили? Від кого Маруся її ховала? І чому?
Тут можуть бути різні версії. Наприклад, чашка ця припала Марусі на спадщину від батька – видного парткерівника, і там гравірований подарунковий напис йому, і Маруся ховає чашку в комірчині, аби чужі очі не вздріли її. І чи не може бути тоді, що то сама Маруся розбила цю чашку – про всяк випадок, мало що… Чи то пак подарував цю чашку Марусі її друг, полярний льотчик, а оповідач, тридцятидворічний, розбив чашку в нападі ревнощів. Або, може, сам оповідач подарував цю чашку Марусі й розбив її в сумі і журбі, бо коли вже життя розбивається, то й про чашку не варто шкодувати… Або донька Світлана, ця юна Електра, розбила чашку, бо сама була така ж Маруся, тільки маленька, й був у них з Марусею на двох один тридцятидворічний чоловік?
І не треба звертати все на мишів. Миші не подужають скинути чашку з полиці, хіба що в мультику.
– Емігранти? Так, і багато. Втікали до Варшави, до Праги. І осідали тут. Гроші закінчувалися, чи зустрічали знайомих. Напевно, їм здавалося, що їх тут ніхто вже не дістане. Закрайок світу.
Не закрайок, подумав він. Вісь. Коли все крутиться, все перекидається, вона одна нерухома.