Петроній: Здоровезного, як Орк?
Вершник Луцій Анней Мела: Ти правий, друже мій, здоровезного, як Орк… І ось, посеред могильних брил та кипарисів, посеред місячних тіней супровідник нашого героя раптом, буквально ні з того ні з сього, зупиняється, скидає з себе одяг, сечить довкруж нього, обертається вовком і втікає в ліс. Герой тим часом, переляканий до нестями, поспішає, тим не менш, нічними пустириськами до своєї любасі…
Петроній (перериває його): Це, беззаперечно, цікава історія. Кому знати, як не мені. Я сам її склав. Хочеш розважити мене оповідкою про перевертнів, придумай щось краще, друже мій.
Вершник Луцій Анней Мела: Перевертні… Теж мені, новина! Тварина сидить в кожній людині, і в нас з тобою теж, веселий друже мій. Ми легко шаленіємо, ледь нам щось не до шмиги, ми швидкі на розправу з невгодними. І не просто вбити, а так, щоб жертва ще помучилася. Варто лише знати, що вбивство нам дозволено, і вбивай, поки не захекаєшся… Як гадаєш, що нам у цьому заважає?
Силія: Боги. Вони сильніші від будь-якого смертного. Їх гнів невідворотний і грізний.
Вершник Луцій Анней Мела: А що коли боги повеліли нам цього знищити, і ось того? Хіба на данайців, що з конячого черева вилізли, вівтарі троянські спаскудили, на сплячих кинулися, мов зграя хижая, боги гнівалися? Коли знаємо, що лишимось непокарані, як утримаєм у собі звіра, що в пітьмі полює?
Азія, нубійська рабиня: Жалощами, мій пане. Старих та дітей вбивати легше від усього, проте такого вбивства соромиться навіть лиходій.
Вершник Луцій Анней Мела: Інакше кажучи, людину утримує від убивства певна особлива властивість, що змушує її відчувати хай і слабку, але луну страждань, які вона спричиняє іншим. І ця властивість розвинена різною мірою у різних людей – в одних більше, в інших менше. Чи означає це, що той, хто цілком позбавлений цієї властивості, отримає явні переваги в змаганнях життьових колісниць? Йому ж бо простіше досягти панівного стану, позаяк він нехтує стражданнями, які заподіює смертним. І от він йде навпростець до своєї мети, і нічиї сльози, нічиї страждання його не зупинять. І що? Доля чатує на нього зі своїм рахунком? Ні, друзі мої, навпаки, він торжествує, він лине й лине кінець кінцем так високо, що людський докір його не страшить, навпаки, його страхаються й обожнюють…
Силія: І гнів богів не страшить теж?
Вершник Луцій Анней Мела: Адже він сам стає богом, серцє моє, оскільки боги байдужні до людських страждань. Я чув багато оповідок про те, що боги карали винних. Однак ми бачимо, скоріш, зворотне – тріумф злодіїв і страждання безвинних. Справедливість – слово, що вигадали слабкі, щоб тішитися надією марною.
Петроній: Боги вищі ушанування й справедливості, та й слово це їм геть невідомо, і ніхто його не вимовляє в космічних сферах, від зовнішньої до внутрішньої. Там узагалі, підозрюю, від слів жодного зиску. Але чуєш, друже мій, чи не в тому звитяжність, щоб залагодити те, що ми звемо справедливістю, хоча б на дуже обмеженому просторі? Можливо, для того боги й сотворили нас?
Вершник Луцій Анней Мела: Нащо тоді вони сотворили тирана?
– Ось ця ділянка. Тридцяті в основному. Нічого цікавого в архітектурному плані, якщо чесно.
І чому це на цвинтарях завжди так холодно? Немовби мертві, лежачи там, унизу, висмоктують тепло у живих.
Він прибрав почервонілі руки до кишень.
Пахло землею та квітами. Сіре світло пливло по сірих надгробках, по кам’яних хрестах із зеленим мохом, що уївся в грубі пори, по мармурових янголах, які плакали зеленими сльозами.
– Але, звісно, тут не все. В деяких… родові склепи, і їх просто… підселяли на наявну житлову площу, скажімо так. Але це, так, її. Шанувальники звели. Зібрали гроші… І, в цілому, вийшло не так уже й погано.
– Так, – погодився він, – приємний мінімалізм.
Зламана, поникла кована троянда, яка безпорадно розкинулася на мармурі. Барельєфна ліра і zbyt szybko, що стерлося, а колись було позолоченим, поряд із ім’ям та датою: 1901–1939. Авжеж, авжеж. На мармуровій плиті лежали квіти. Свіжі. Білі, туго згорнуті троянди здавалися напівпрозорими, трохи зеленуваті біля основи пелюстки притрушені водяним пилом. Невже Яніна?