– Костжевський теж тут похований?
– Ні. Напевно, там же, де й Ковач. У якій-небудь загальній ямі. До речі, меморіал жертвам Першої світової бачите? Он там, на пагорбі? Така біла будівля в античному стилі? Саме там стояв той піхотний полк. Під його командуванням. Він тоді ще був майором. Майор Костжевський. Тут у вісімнадцятому скинули імперське іго. На цілих три тижні. І цей полк…
– Повстав і виступив на боці народу?
– Що ви! Прорвали кільце сил самооборони й придушили повстання. Увірвалися до міста на автомобілях, молодецькі такі… А Костжевський став військовим комендантом. Хочете про нього докладніше? В мене є деякі матеріали.
Його супутник із надією зазирнув йому в очі.
– Так, мабуть. І я б переглянув біографію Ковача. Якщо можна. Хоча б при вас. Даруйте, а хто ви за спеціальністю? Насправді?
– Історик. Писав дисертацію, – сухо сказав його супутник. – «Партизанський рух у регіоні з 1939 по 1945 рік».
– Захистилися?
– Ні.
Лисина, шкіряна кепка, шкіряна куртка.
– До речі, щодо партизанських подвигів Валевської – це була версія Марти. Дивовижна жінка! Така життєва сила, і жодних забобонів. Проте мати для неї завжди була чимось абстрактним. Марта її майже не знала. Її з дитинства запхали до якогось швейцарського пансіону і додому хіба що на Різдво забирали. Вона навіть на похорон не встигла. Приїхала вже до могили. Краще б їй взагалі не повертатися, бідоласі. Відразу ж почали тягати на допити. Потім війна. Евакуація. Злидарство. Потім якось налагодилося. Врешті-решт.
– А я думав, вона була в театрі під час цього… ну, пафосно висловлюючись, рокового пострілу. Яніна розповідала.
– Ах, Яніна. Справжня Валевська. Любить драматизувати. Ні-ні, дівчинки в театрі не було. Адже є мемуари. Спогади театралів. Завсідників. Але дійсно, так набагато мальовничіше. В неї є чуття, у Яніни. Треба буде, гм… використати за нагоди.
– А правду – геть набік?
– Якби ви писали кандидатську про партизанський рух, то з визначенням слова «правда» у вас напевне б виникли труднощі.
– Правда – це факти.
– Справді? Факти – це те, що розповідають про факти люди, а люди, знаєте… Так ми повертаємося? Чи ще хочете погуляти трохи? Ось-ось споночіє, а підсвічування тут дуже цікаве.
Напливали сутінки, в опаловому світлі його супутник здався зеленувато-блідим, тіні залягли вздовж запалих щік, очі запалися глибоко в очниці, а вилиці, навпаки, загострилися… Людина, яка цікавиться цвинтарною архітектурою, напевно, і має так виглядати.
– Ні, дякую. Тепер до «Синьої пляшки», якщо можна. Знаєте таку?
– Хто ж не знає. А все ж таки даремно ви. Он там, за дві ділянки, ще добрий Кузнєвич…
– Ні-ні. Якось холодно тут… Мерзлякувато.
– Хіба? – здивувався його супутник. – Я не помітив. До речі, а ви знаєте, ходять чутки, що могила Валевської порожня.
– Ну що? – Вейнбаум із кректанням посовався на стільці. – Як просувається розслідування?
Дівчина, схожа на шоколадницю Ліотара, посміхнулася і, не питаючи, сервірувала каву. На блюдечку примостилося зворушливе печивце. Пахло просмаженою кавою, свічковим воском, паленим цукром…
Марек за шахівницею сидів нерухомо. Не статуя навіть, а кам’яна баба, сіра, пласколиця, сточена всіма вітрами часу. В зморшках застрягли тіні.
Після цвинтаря живим завжди хочеться їсти, це захисна реакція організму. А може, там і справді є щось, що витягує всі сили. Недаремно поки одні родичі стоять біля розверстої ями, інші там, вдома, гарячково кришать овочі на салат…
– Скажіть, а можна щось гаряче? Сандвіч?
– Так, авжеж.
У неї були милі ямочки. І вся вона була така… солоденька. Глазурована…
– І якнайгостріше. Гострий сир, кетчуп.
Вона кивнула і рушила геть, гузничка спокусливо круглилася. Несучасний тип. Але дуже привабливий.
Вейнбаум із розумінням покивав.
– Я так розумію, вона справила на вас певне враження.
– Хто?
– Ну-ну, не треба прикидатися. Ви ж були в особняку.
– Ах, Яніна! Скажіть, тут усе про всіх знають?
– Авжеж. А як інакше. Ви відвідали особняк і залишилися втішеним з того.
– Не те щоб втішеним, – обережно зазначив він, – скоріше, задоволеним.
Прозвучало двозначно.
– Гадаю, вона була у піднесенні. Вона буває дуже переконливою. Коли у піднесенні. Ви й справді повірили? Зізнайтеся, ну хоч на хвилиночку.
– У що?
– Що вона та сама Валевська.
Вейнбаум дивився йому просто в обличчя, очі у Вейнбаума були черепашачі, нерухомі, з червоними, без вій повіками.