– Це цілком в її дусі. Справити враження. Приголомшити. Істеричка, чесно кажучи. І мати її була такою ж істеричкою… Вся ця історія з італійським тенором…
– Ні?
– Звісно, ні. Поїхала до Москви з якимось… Там, здається, спилася. Чи сторчалася. Й бабця її була істеричкою. Авантюристкою та істеричкою. Я її знав, Марту. Її, скажімо так, усе місто знало, причому доволі близько.
Вейнбаум зітхнув.
– Між нами. Ходили чутки, що вона зовсім не донька Валевської.
– Перепрошую?
Марек сидів так само нерухомо, повернувши занурене в тінь обличчя до трохи прочинених вхідних дверей.
– Дівчинка з малоліття навчається в швейцарському пансіоні. Після смерті матері, в тридцять дев’ятому, з’являється тут. Їй, здається, чотирнадцять, а виглядає вона на всі шістнадцять. Дебела, доросла діваха. І дуже, дуже моторна. Хто її взагалі може упізнати? Мати в могилі, батька розстріляли.
– Гадаєте, самозванка?
– Чому ні? Валевські-Нахмансони були дуже заможними людьми, мало сенс ризикнути. Хто ж знав, що так воно все обернеться? Що ніякого спадку, націоналізація, війна, еміграція…
– А де в такому разі справжня Марта?
– Може, загинула під час війни. Може, щасливо вийшла заміж і померла в поважному віці у своєму ліжку. Швейцарія все ж таки нейтральна країна. Або, ну вже зовсім як у романах, ця заманила справжню Марту кудись у гори і там вбила. Щоб напевне.
– А знаєте, в мене була інша теорія.
– Авжеж. – Старий кивнув плямистою головою. Шкіра на черепі ворушилася і морщилася наче сама по собі. – Вона повстала з могили, стріпонулася, пообтрушувалася та видала себе за власну дочку. А потім – за власну онуку. Ну й так далі. Скажіть, ви дійсно такий довірливий? Безсмертна Валевська, авжеж, авжеж. Чорна вдова. Сара з Мідії. Ні, Сара жила на Празькій. Колишній Пролетарській. Колишній знову ж таки Празькій. Не на Варшавській, на Празькій. У будь-якому разі, в путівнику так написано. Сара з Мідії, невситима, яка вбивала своїх чоловіків. І ось кімнати в будинку знімає відомий гінеколог, учень Фройда. І він, певна річ, дуже, дуже стійкий до жіночих чар. І Сара, звісно, від незадоволеної пристрасті старішає й згасає на очах. Вона, розумієте, була присвячена Ашмодею, наша Сара, а він, як відомо, харчується еманаціями людської хіті.
– Я знаю цю історію.
– Ну, якщо не Сара, сама Ліліт. Яка літає в темних покоях, приходить уночі. Так, наша Яніна непогано попрацювала над роллю. Докидає, фігурально висловлюючись, дров до цієї ватри. Липових, але їй не звикати. А хто вас возив на цвинтар? Валек? Який історик? Яніна йому приплачує, ви знали?
– Я міг сісти до будь-якої іншої таксівки…
– Це навряд. Ви як таксівку замовляли? Зателефонували диспетчерові, вірно? Так от, усі замовлення, пов’язані з особняком на Варшавській, отримує Валек. Валевські дуже щільно працюють із людьми. До речі, як ви гадаєте, хто підписав висновок про те, що Ерделі, ну, той, що висіть в особняку на Варшавській, справжній? Шпет, Воробкевич і ще якийсь музейник.
– Так що ж виходить, вона мене використовує втемну, Яніна? Але… навіщо?
– Втемну, – пробуркотів Вейнбаум, – красиве слово. І звісно, глибоко огидне вам, людині світла…
Порив вітру з ледь прочинених дверей здмухнув зі столу витинану серветку, але язички свічок у своїх склянках не ворухнулися, немов застигнувши в патоці часу.
– Вейнбауме, хто ви?
– А ви? – у свою чергу спитав Вейнбаум.
Обличчя у Вейнбаума було точнісінько як у Марека. Обличчя, яке потонуло у давніх тінях. Вейнбаум допив свою каву і сидів нерухомо, ледь нахиливши чашку, вдивляючись у стікаючу кавову гущу, немов намагаючись щось розгледіти в її патьоках.
– Ви до Юзефа?
– Ні, до театру. Треба ж якось долучитися. У Юзефа я вже був.
– Це ви даремно, – суворо сказав Вейнбаум, – їсти треба у точно визначений час. Ось я їм у точно визначений час, і подивіться на мене.
Він посміхнувся.
– Я виправлюся. Чесне слово.
– Ви мені подобаєтеся, – сказав Вейнбаум, – ви приємний юнак. Тому послухайте старого, облиште це.
– Що – це? – перепитав він.
– Принаймні будьте обережні, – сказав Вейнбаум.
Виходячи, він обернувся. Таємний портал до гном’ячих підземних палат. Віск, золото й імла. Вогняні павутинки свічкових язичків. Вересовий мед, солодка отрута нерухомого часу.
Мокрою бруківкою процокав білий кінь. Дівчина із зеленим волоссям, проходячи повз, мимохідь махнула рукою, кинувши у нього легку стрічку, що розгорталася й тріпотіла на льоту. Серпантин. Нескінченне свято, нескінченні гарячкові веселощі на золотавому п’ятачку світла, а навкруги холод і темрява… На ратушній площі облиті холодним ртутним світлом люди в комбінезонах діловито заштовхували в пащі фургончиків оберемки квітів. Жадібні тугі бутони білих руж, безсоромні вагіни багряних… рожеві ружі (тавтологія, так) наче кремові прикраси на весільному торті. Цинкові цеберки були такого ж кольору, що й бузково-сіре небо над темними дахами.