– Ви б раніше думали! Адже згортаємося вже.
Похмурий неголений чоловік у мокрому фартусі відрахував йому дюжину білих троянд. Троянди були мокрі й кололися.
– Раніше я був на цвинтарі, – сказав він зловісно і задля переконливості зобразив мертвий вищир.
– Теж мені, налякали їжака голою дупою. – Похмурий чоловік повернув йому мокру решту. – Куди, ви думаєте, я все це відвезу? А вранці вінки возив.
– Популярне, я дивлюся, місце цей ваш цвинтар.
– Ще б пак. Такі люди лежать. А це ви куди квіти? На могилу Валевської?
– Ні, до театру.
– А, ну звісно. Вона співає сьогодні, – сказав похмурий чоловік, – тільки ви запізнилися трохи. От-от почнеться другий акт.
– Це нічого. – Він перехопив зручніше довгі кілкі стеблини. – Це нічого.
Театр був уже не торт, авжеж… Театр був музична скринька, чарівна скринька з вогнями та музикою всередині. Він діловито пройшов повз білетерку, спізнілий меломан, який вибіг в антракті за букетом для свого кумира. О так, він не став пхати номерок гардеробникові, він вибіг без нічого, натхнений летючою музикою, – на подвиг, на велику звитягу, на відважну, самогубну справу.
Куртку він завчасно згорнув і сховав у сумку.
Він злетів мармуровими сходами, і «Марш жерців» котився йому назустріч.
Давали «Чарівну флейту». Зала була повною. Яніна була прекрасна. Вона з легкістю брала верхнє фа третьої октави. Вона була грізна й розкішна. Вона була в синьому, і чорному, й срібному. Вона вібрувала білим горлом.
Він стояв у боковому проході, букет коловся, заважав йому плескати, але він усе одно плескав, поки на нього не шикнула білетерка.
– Чоловіче, сядьте заради бога, – сказала білетерка сердито, – є ж приставні місця.
На приставному стільці він, однак, сидів недовго, стілець був незручний, букет усе одно коловся, але умістити букет поряд ніяк не вдавалося, троянди розсипалися і падали, й він, зігнувшись, збирав їх знову в зелену, білу мокру купу. Ледве дочекавшись фінального виходу, він встав і, так само притискаючи букет до грудей, вислизнув із зали.
Театр, з огляду на свою природу, місце чарівне, погрожуюче просторово-часовими пастками і смертельними щелепами еротичних капканів; недаремно театр так люблять привиди, вбивці-маніяки й автори детективів. Вбивця ховається під личиною, знаряддя вбивства зникає поміж реквізиту. І, звичайно, лабіринти, комірчини, прикомірки, задвірки, поворотне коло, дивні механізми, пильний реквізит… Линви, колосники… Зворотний бік світу. Зворотній бік свята.
За спиною гриміли оплески. Рівно, злагоджено, наче била в долоні одна велика істота. Люди, які пахли пудрою та лаком, снували сюди-туди, обличчя чоловіків були м’яті, немовби жмакані, у мішечках і зморщечках; за жінками майоріли на плічках повітряні шати, немовби привиди, які переслідують костюмерок…
– Це ви мені? Як мило. Далебі ж, як мило!
Вона не стала перевдягатися, стояла в цьому своєму струмливому, лише накинула на плечі щось норкове, м’яке, пухнасте. Як називається ця штука? Палантин? Манто?
– Зачарований вашим мистецтвом, – сказав він.
– Як мило, – повторила вона недбало. Розширені очі, світла тоненька оболонка райдужки навкруги величезної чорної зіниці, кільцеве сонячне затемнення… Сліпе обличчя, реагуюче не на світло, а на звук, на голос, на музичну фразу… Ну звісно, Іоланта. Або Цариця Ночі.
Згорнуті тугі бутони торкалися ніжних щік і маленького твердого підборіддя, наче присоски дивоглядної істоти.
– Як вас звуть, невідомий шанувальнику?
Вона не впізнала його.
– Ці квіти… – Вона повернула до нього своє сліпе обличчя, звела темні брови. – Колись я їх любила. Колись дуже давно. Не тепер. Тепер вони… немов холодний мармур, ах, цей мармур…