Петроній: Серце моє…
Хлопчик Гітон:…страшний і для найсміливіших. Разом підемо. Ти ж брешеш, що не кохаєш, тільки для того…
Петроній: Щоб ти, мій друже, не плакав.
Хлопчик Гітон: Навіщо, ах, навіщо ти оббрехав мене у своєму дурному Сатириконі. Мовляв, я покинув тебе, проміняв на твого дружка, ще й насміявся тобі в обличчя. Що тепер подумають про мене люди, коли ми разом попливемо в одному човні темним морем, головами на Захід?
Петроній: Через те, що занадто боявся тебе втратити. Простіше було вигадати, що ти підступний та жорстокий, що ти дивишся на сторону, що хто завгодно з моїх дружків може відбити тебе, варто лишень повабити. Це було легше, ніж визнати, що ти був для мене всім – і сином, і другом, і коханим… Як би я тоді пережив втрату?
Хлопчик Гітон: Про яку втрату ти говориш? Я тебе ніколи не полишу.
Петроній: Я обдурив тебе двічі, милий мій. За ці браслети ти й справді можеш придбати… зажди… чим це вони забруднені? Плутон тебе бери, навіщо ти це зробив?
Хлопчик Гітон: Я ж сказав, що не полишу тебе.
Напевно, прибиральниця, яка дбала про музейну частину особняка, заразом прибирала і в кімнатах нагорі. Сюди ж вона, схоже, не допускала нікого. Це й була її справжня домівка. Її гніздо, її нора. А в особняку на Варшавській і справді так, декорації.
Ватяні кружальця із залишками гриму, щось біле, розсипне, чи то пудра, чи то тальк (він був подумав, кокаїн, але ні), висохлі балончики з-під туші, масні – з-під помади, якісь олівці, пензлики, порожній тюбик з-під тонального крему, ще один, повний… із жовтою маслянистою наліпкою. Це все – для однієї жінки? Пилочка, лак. Темно-вишневий. Рідина для зняття лаку. Ватяне кружальце із засохлими плямами лаку. Ще лак, яскраво-червоний. Порожній слоїк з-під лаку.
Він висунув шухляду піддзеркального столика. Зжужмлені панчохи, чорні, тоненькі, без шва, коли він потягнув, нитка зачепилася за задирку всередині шухляди, безшелесно лопнула, по чорному, тонкому побігла доріжка. Отже ж зараза. Пригорща дешевої біжутерії, флакон із-під парфумів. Passion. Дорогі парфуми. І нічого спільного із запахом моху та лаванди. І мокрої землі.
Світлина. Кольорова, але стара, з тих, де червоне стає зеленувато-коричневим. Немолода жінка з гострим підборіддям і жорсткими чорними очима поряд із маленькою чорноокою дівчинкою. Капелюшок, пальто у талію. Тканина «гусячі лапки». Знову, здається, входить у моду. У дівчинки стрижка-каре, темна сукня, ошатний білий комірчик. Марта з Яніною? Марта з Маргаритою? У цих Валевських не розбереш. Він перегорнув світлину. Дати немає, шкода.
Задзвонив телефон.
Він здригнувся, роздратовано ляскаючи себе по кишенях, потім згадав, потім роззирнувся. Звук ішов з боку важкого оксамитового халата, накинутого на спинку стільця. Він обмацував м’які бганки, з кожною миттю усе квапливіше. Він упізнав рінґтон.
– Так, – сказав він поквапно, – так.
А раптом хтось стоїть біля дверей, прислухається? Треба було скинути дзвінок.
– Що ви там порпаєтеся? Йдіть скоріше.
– Хто це говорить?
– Неважливо. Що ви там забули, в театрі?
– Припиніть мене розігрувати, – сказав він сердито. – І взагалі. З ким це я розмовляю?
Відбій.
Він тоді впустив телефон, буквально біля хвіртки, ну так. А вона підібрала. Чому тягала з собою? Хотіла йому повернути? Сподівалася, що він прийде її послухати? Ну, звісно. І пхнула до кишені халата, а там час виходити на сцену?
Він прислухався біля дверей. Обережно трохи прочинив. Темно, ніц не видно. Світло горіло трохи далі, за рогом, та й те тьмаве.
– Це ваші троянди? Які на підлозі?
Синій сатиновий халат, хустинка. Відро, швабра.
– Вона не любить білі троянди, – сказав він, – а я й не знав. Думав її потішити.
– Їй не догодиш. – У жінки були запалі щоки й запалі груди. Можуть бути запалі груди в жінки? Напевно, якщо весь час налягати ось так на швабру… – Вона вередлива. Яніна наша. Одного так узагалі букетом по щоках відшмагала. Шмагала-шмагала…
– Що, теж квіти не сподобалися? – спитав він машинально.
Хустка прибиральниці була насунута на лоба, з-під неї вибилося сивувате пасмо.
– Ні, квіти гарні були. – Прибиральниця човгнула ганчіркою ближче до його ніг. – А ось він негідник… Звір. Страшна людина.
Порожній коридор. Скособочена страшна жінка. Обличчя під хусткою було бліде й безформне, як лежала картопля. Нерухомі очі, гострі зуби… Безумиця. Тут усі безумці.