– Відчепися від людини, Павлівно.
Темний, майже квадратний силует у проході, вступивши у смугу світла, обернувся вахтером у форменій сірій куртці і домашніх трениках, що надималися на колінах. Пасма волосся зачесані навкіс лисуватої голови, щоки та ніс у червонуватих прожилках. Із-під куртки видніється обшарпаний комір запраної сорочки. Якщо б існував конкурс на ідеальний образ вахтера, цей би напевно виграв.
– Не зважайте, добродію. Вона в нас така, Павлівна. Полякати полюбляє. А ви, перепрошую, що тут робите?
– Він квіточок нашій Яніні приніс, – проспівала жінка, – квіточок… Трояндочок білих… А Яніна наша трояндочки й розтоптала своєю сердитою ніжкою. Раз, і підбором, підбором.
– Яніна пішла давно. – Вахтер похитав масивною головою. – Я сам бачив. А ви що ж, добродію?
– А спитати у нього, – проспівала жінка, – хто він такий, та звідки узявся, бо відомо, хто любить темрявою ось так вештатися.
Вони говорили, вступаючи по черзі, злагоджено, як у поганій п’єсі…
Вахтер стояв, загороджуючи собою вихід.
– Павлівно, – сказав вахтер глибоким театральним голосом, – твої підозри неправомірні. Він просто заблукав. У нашому театрі легко заблукати, чи не так, добродію?
Телефон у кишені задзвонив знову, він наче й збирався поставити його на «Mute», просто так, про всяк випадок, але забув.
– Слухаю?
– Це Валек. Таксист. Чекаю біля під’їзду. В сенсі, біля парадного входу. Ви там ще довго? А то всі розійшлися вже.
– Так, – сказав він, – дякую. Зараз виходжу. Перепрошую, – і рушив у бік вахтера, тримаючи мобілу в руці, і вахтер відступив, звільняючи дорогу. Від вахтера війнуло несвіжим лежалим одягом, немовби мокрою підлоговою ганчіркою… Чи це від прибиральниці пахло мокрою підлоговою ганчіркою? Запахи змішувалися й були переконливо неприємні.
Порожні очниці Драми та Комедії провели його із сумним докором. Таксівка стояла біля крайки тротуару, зловісна лисина Валека оптимістично відблискувала у світлі ліхтарів.
– Що можна робити так довго в театрі? – докірливо спитав Валек. – На що тут дивитися? Необароко, і до того ж пізнє. Куди тепер?
– Додому! – сказав він із полегшенням.
У таксівці пахло Валеком. І бензином. Валеком – сильніше. Вже коли Валек заклав хвацьке коло, він похопився:
– Я хотів сказати, до «Піонера». Це який на…
– Я знаю, куди їхати.
– Усі все знають. – Калатаюче серце поступово заспокоювалося. Чого він злякався, справді? Старої-прибиральниці? Вахтера? – А хто взагалі вас викликав?
– Ви. – Вуличні вогні бігли обличчям Валека, знизу догори, знизу догори… – Сказали, що затримуєтеся в театрі і щоб я чекав біля під’їзду. Я чекав, потім про всяк випадок віддзвонив.
– Так, – сказав він, – авжеж.
Валек їхав дуже акуратно, позаяк бруком теж гуляли люди, які не уміщалися на вузьких тротуарах, немовби тісто, що вивалювалося з діжі. Дівчина в білому беретику і білій шубці нахилилась і постукала в мокре бокове скло, просто так, від надміру радості.
– Он той будинок бачите? З білим барельєфом? Жіноче обличчя? Коли йде дощ…
– Вона плаче. Вона тут, схоже, часто плаче, он які патьоки.
– А он там…
– Будинок чорної вдови? Досить, Валеку. Розкажіть краще про могилу Валевської.
– Ну… вранці, після похорону, – охоче сказав Валек, – прийшли шанувальники… а землю розрито, і вінце труни… Пам’ятника не було ще. Здійнявся ґвалт, прибігло цвинтарне керівництво. Міліція. Все оточили, шанувальників відігнали. Потім начебто запевняли, що її просто викинули з труни, що тіло було там же, в могилі.
– Вандали?
– Можливо. Це теж до певної міри традиція. Вандалити могили. Мармур, він м’який і до того ж білий. Велика спокуса писати всіляку гидоту. Може бути, й справді пограбування. Вона заповідала поховати себе в діамантовому кольє. У нас на цвинтарі, можна сказати, життя вирує. Про руку художника знаєте? Це дуже цікаво… Американський король поп-арту, цей, який Супермена на Голгофі малював, насправді був місцевий уродженець, емігрував до Штатів у двадцяті та заповів…
– Не знаю і знати не хочу, – твердо сказав він.
– Чесне слово, про Костжевського буде не так цікаво, – з жалем сказав Валек.
Місяць у зеніті синього шатра був віконцем до срібного сяючого світу, і бігли шатром темні легкі хмари із сріблястими краями, немов душі тих, хто хоче вирватися назовні. Там, у зовнішній сфері, сріблястій, сяючій, є віконце розтопленого рідкого вогню, і ті хмарки, які зуміли прорватися до місячного вікна, поспішають туди, а потім ще вище, доки не сягають найвищої сфери, де личинки душ ковтають золотий мед вічності… Й не було йому туди дороги, і багряне горло стиснулося у тузі, й завивання вирвалося назовні й попливло синьою хмаркою туди, де немає місяця, немає порятунку, немає нічого…