Він виступив із-за Дракули і схопив переслідувача за рукав.
– Що вам від мене треба?
Той здригнувся, щелепа відвисла, немов у лускунчика. Смикнувся, замугикав.
Тут тільки він збагнув, що для захожого він і сам – тихий міський маніяк, ожила воскова лялька.
– Та не бійтеся, – сказав він роздратовано, – я…
Але той, відчайдушно смикнувшись, вислизнув із пальта, так ящірка відкидає в хвилину небезпеки хвіст. Рукав пальта залишився у нього в жмені, а захожий, розвернувшись, кинувся у просвіт поміж Джеком Різником і жертвою, яку він переслідував, і зник.
Під докірливим поглядом графа Дракули він дослідив кишені пальта. Щойно куплений квиток на виставку, брудний носовичок і тютюнові крихти. Не бозна-який улов. До підкладки було вшито лейбл «Made in Turkey». Він акуратно накинув пальто на плечі нещасної жертви Дракули, вбраної в одну лишень бліду напівпрозору сорочку, що було трохи не по сезону, і вийшов. Літня білетерка вітала його, немов давнього знайомого.
– А той утік, – сказала вона, не чекаючи на питання. – Хуліган якийсь. Я і квиток продавати не хотіла, ми до п’ятої лишень… Нічого не поламав? Усе в порядку?
– У цілковитому, – сказав він, вклонився і вийшов.
До п’ятої. Отже, до «Синьої пляшки» він запізнився. Шкода.
У сквері, де люди в комбінезонах діловито монтували естраду, він зупинився й вийняв мобілу.
– Не потрібен сьогодні? Це добре, – відгукнувся крізь стукіт дощок далекий Валек, – а то я вже закопався з Костжевським. Викликів багато.
Він подумав, що Валек набиває собі ціну.
– А ця книга про Ковача?
– Сьогодні ввечері завезу. Залишу на ресепшені.
У Юзефа бетмен підлетів, спитав: «Як завжди?», улетів знов і повернувся, несучи на чорних крилах сочевичну юшку і гарячі булочки. А також чарочку з настоянкою. Він їв, спостерігаючи спалахи світла за вікном. Схоже, естраду нарешті змонтували і врубили дискотеку чи щось подібне.
– Ви не були в «Синій пляшці». Це вельми негарно.
Вейнбаум за сусіднім столиком розгортав серветку. Тростину Вейнбаум вправно підвісив на спинку сусіднього стільця.
– Я був, але раніше. Не застав вас.
– Це нікуди не годиться, – суворо сказав Вейнбаум. – Їсти треба вчасно. Все треба робити вчасно. Вам що, вже не потрібні мої консультації?
– Навпаки, – сказав він, – навпаки. Скажіть, хто б міг за мною стежити?
– Хто завгодно, – серйозно сказав Вейнбаум, – яке-небудь таємне товариство…
– Вейнбауме!
– А що, в нас тут повнісінько таємних товариств! Ви вже були в масонській ресторації? Воробкевич там обідає від п’ятої до сьомої. Зараз він у клопотах. Всерйоз зайнявся Баволем. Дружина мера, знаєте, підтримує мистецтва.
– Це похвально. І все ж таки? Як мінімум двоє. Дилетанти. Надто боязкі. Й, видима річ, обмежені в коштах.
– Це не мої люди, – швидко сказав Вейнбаум. – Мої – усі професіонали.
– Та годі вам. Ви от краще скажіть, чому… в музеї воскових фігур у жертв маніяків обличчя Яніни та Шпета. Чи я з глузду з’їхав?
– Ви були в музеї воскових фігур? – Вейнбаум був неприємно здивований. – Ви просто як турист якийсь!
– Так склалося, – сказав він суворо. – Тікав від хвоста.
– Насправді ніякої містики. – Вейнбаум потер долоньки і приступився до начиняної шийки. – Цей музей на паях робили Пашкевич і Шапіро. Обидва працювали в театрі. Пашкевич був гример і костюмер, а Шапіро – бухгалтер. І обидва ненавиділи Шпета. А Пашкевич до того ж сильно постраждав від Марти, вона його й вижила врешті-решт. А Марта була копією Яніни. Адже ви всюди бачите містику, правда ж? Знак? А, ось уже й штрудель вам несуть.
Штрудель був смачний. Як завжди.
– А закуску ви хіба брати не будете? Візьміть ковбаски. Добра ковбаска.
Продавчиня здавалася рідною сестрою білетерки з музею. У теплій хустці, накинутій на плечі, окуляри на ланцюжку лежать на широких грудях.
– Не треба. – Він сховав пласку пляшечку в кишеню. – Дякую.
Машини, проносячись повз, світлом розрізали на смуги добре обличчя продавчині. Якщо я зайду завтра ввечері, вона мене спитає: «Як завжди?», подумав він.
У «Піонері» Веронічка сомнамбулічно кивнула йому:
– А вам передачу залишили. – Рухи її були уповільнені, немов вона пливла в теплій важкій воді. – Голомозий такий. І телефонували. Сказали, ще зателефонують.