– Ні, сьогодні не було. – Торговець германістикою похитав головою, зблиснувши скельцями пенсне, криво посадженого на горбатий ніс.
– А він зазвичай щодня буває?
– Ні, наче. Я сам не щодня буваю.
– А хто буває щодня?
– Цей.
Той, який «цей», стояв поряд із розпухлим безформним портфелем і байдуже дивився вдалечінь. Зараз, на пронизливому світлі, було видно, що вилоги довгополого чорного пальта поруділи та обтріпалися, а комір побитий міллю.
– Ви часом не знаєте, немолодий такий, торгував тут рідкісними книгами… в нього ще жовтий пух на голові, стирчаком. Не знаєте, що з ним?
Так міг би обернутися ґолем – усім тілом. Обличчя залишилося байдужим. У зморшках, ніби мох у кам’яному муруванні, застрягла клочкувата щетина.
– Авжеж, знаю. Він потрапив до льоху.
– До льоху?
– Так. До льоху Сакрекерок. – Чорний чоловік терпляче повторив по складах. – Сак-ре-керок.
– Жіночий монастир, – неуважливо підказав германіст. – Там під час війни була в’язниця НКВС.
Гаразд, я це вже чув.
Германіст відійшов, демонстративно посвистуючи і дивлячись у синє клочкувате небо.
– Росіяни пішли, і прийшли німці, й ось німці збивають замки, і що вони, постає питання, бачать? Ні, ви мені скажіть, що вони бачать?
– Трупи, – сказав він неохоче, – трупи розстріляних.
– Гори, – підхопив чорний чоловік майже із захопленням, – гори трупів! І у всіх, у всіх дірка в голові. Ось тут. І німці, ну ці німці, ви ж розумієте…
Від чоловіка в чорному пахло нафталіном і вогким льохом.
– Вони ж такі акуратні, німці. А там, у льосі, дуже брудно. І вони приганяють євреїв і кажуть, ви, жиди, арбайтен, шнеллер, шнеллер. Єврей повинен працювати, інакше він непотрібний єврей. І євреї спускаються до льоху і беруть трупи, за руки, за ноги. Не можна доторкатися до мерців, це дуже погано. Але вони тягнуть, тягнуть. І їм кричать, акуратніше кладіть, рядком, ось так… куди кладеш, пархатий? І поки бідолашні євреї носять трупи, німці звуть добрих громадян і кажуть їм, ось, дивіться, там жиди носять трупи у Сакрекерок. Може, хтось знайде тата? Знайде маму? Сина? Так? Ми ж не звірі, ми бітте, шукайте ваших родичів. Поховайте їх по-людському. Он вони лежать, із дірками в голові. Студенти, професори… Поляки, росіяни. Євреї. Сіоністи лежать із діркою в голові. Бундівці лежать із діркою в голові. Й кляті троцькісти. І ось чесні містяни біжать до Сакрекерок і бачать: бісові жиди носять трупи. І носять, і носять, і носять. І хтось несе чиюсь маму, а хтось чийогось тата. І руки в жидів у крові, й лапсердаки у них в крові, й навіть ярмулки в крові. Й чесні містяни починають кидатися на євреїв із кулаками і бити їх, бити їх… І німці, щоб заспокоїти чесних містян, починають стріляти в євреїв прямо тут, на дворі. Й кажуть добрим громадянам – зараз ми приведемо ще євреїв, ці непридатні, ці поламалися, нема кому тягати трупи.
– Ви не могли цього бачити, – сказав він. – Тих, хто це бачив, уже немає серед живих. Давно.
– Хто вам сказав, що я живий? Я голос. Я порожня труба. Я шофар. Я вісник Страшного суду. Я буду говорити, доки хтось буде мене слухати. Неможливо вбити голос.
– Усе вже скінчилося, – сказав він, – усе вже давно скінчилося.
– Вони їх усе ще тягають. Я ж бачу. Навіщо ви мені кажете, що все скінчилося.
– Слухайте, – германіст наблизився, притримуючи пенсне пальцем, – ви б йшли звідси, поки він не почав розповідати про каналізацію.
– А що про каналізацію?
– Вони там ховалися. У нас дуже стара каналізація. Може… хтось так і не вийшов? Так і залишився там жити? Мутували поступово. Люди Ікс, дивилися такий фільм? Ви, до речі, не цікавитесь окупаційною поліграфією? У мене є непогані…
– Ні, – сказав він, – не цікавлюся. А ось скажіть, чи немає у вас…
Театр – фабрика привидів, тут ходять і говорять люди, які зникають, щойно припиняють ходити й говорити, десятки маленьких щоденних смертей, відтинків повторюваних чужих життів. Привид плюс вбивство – це і є театр.
Яніна напевно ще спить. Вона з тих, хто ніжиться в ліжку до полудня. Нічна істота, ніжний метелик-совка.
Кожному стрічному він пояснював, що шукає Вітольда. Це було безпечно, він сам бачив, як Вітольд вийшов із театру і попрямував до найближчої піцерії. Здається, у Вітольда не було жодних харчових забобонів. Вітольд йому подобався, і зараз він відчував навіть щось на кшталт докорів сумління.
Музиканти метушилися в оркестровій ямі, звуки стрибали залою, немов уламки кольорового скла. Леонід у цивільному й зі звичайною, людською, не пташиною головою сидів у партері, сумно похнюпившись, і розминав у пальцях цигарку. Він присів поряд. Вітольд Олегович буде за півгодини, сказав Леонід. Обідати пішов. Покрив мене матом і пішов обідати. Не може бути, сказав він! Матом! Вітольд Олегович! Така щиросердна людина! Така тонка. А я саме навмисне прийшов, щоб із ним побачитися. І передати ось цю теку. Ні-ні, тільки в руки. Вам я б довірив, але треба дещо обговорити особисто. Яка прикрість, що я його не застав, але в мене буквально за п’ять хвилин інша зустріч. Але ви йому передайте все ж таки, коли він повернеться, що я відшукав партитуру Ковача.