Чому так хочеться їсти? Він же тільки-но стріскав таку здоровезну відбивну! Авжеж, це через те, що саме час йти до Юзефа. Рефлекс. Як у собаки Павлова. Він уповільнив ходу, роздумуючи і навіть відчуваючи деяку незручність, викликану власною харчовою непоміркованістю, але все ж таки вирішив на користь Юзефа. По-перше, там напевне буде Вейнбаум, по-друге, сочевична юшка. Він ніколи не думав, що приохотиться до сочевичної юшки.
Темну фігуру сутінки нібито виштовхнули йому назустріч, і він здригнувсь, але відразу ж учув знайомий запах мокрої псятини і дубленої шкіри.
– Мардуку!
– Я Упир, – докірливо сказав той.
– Пробач, брате. У темряві не розгледів. А що ж ти сам? Де Мардук? – спитав він, щоб не здатися нечемним.
Чому мені не дають спокійно поїсти сочевичної юшки?
– Мардук дуже зайнятий, брате.
У рюкзаку вільного райдера дзвякало та бряжчало. Знову пиво? Ох, ні. Тільки не це.
– Брате, – сказав він душевно, – давай не сьогодні. Я втомився. І взагалі.
Упир узяв його лапою за лікоть. Хватка була такою міцною, що він відчував кожний упирський палець крізь щільну тканину куртки…
– Тобі треба пройти зі мною подекуди, брате.
Упиреві очі ховалися у затінених западинах очниць і поблискували звідти. Неприємне обличчя. Чуже. Упир чи зомбі. Тьху, він і є Упир. Зараз скаже, що хоче з’їсти мій мозок. Він, власне, вже їсть мій мозок.
– Нікуди я не хочу йти!
– Авжеж, – миролюбно сказав Упир, – я знаю.
Величезною своєю лапою у шкіряній рукавиці з обрізаними пальцями Упир продовжував утримувати його лікоть. Вивільнитися не було жодної можливості.
– Куди ти мене тягнеш?
Упир наблизив велике обличчя до його обличчя. Мокрою псятиною запахло ще сильніше.
– До одного місця, – сказав вільний райдер роздільно, – де ти переночуєш. Зрозуміло?
– Ні. Я ночую в хостелі. «Піонер» називається.
– Тобі не можна до хостелу.
– А до Юзефа – можна? Я хочу до Юзефа. Я завжди у цей час ходжу до Юзефа.
– Перетовчешся, – сказав Упир.
– Ти нечемний, брате, – лагідно сказав він. І другою вільною рукою двинув Упиря під дих.
Упир навіть не похитнувся, тільки видихнув, а кісточки пальців відразу ж занили, ніби він вдарив у обшитий шкірою залізний лист.
– Жити хочеш? – просто сказав Упир.
– Більш-менш.
– Тоді ходімо. Що ти, справді, як маленький. Ходімо-ходімо, тут буквально два кроки.
А я так хотів поїсти гаряченького, гостренького, потім лягти у ліжечко, накритися з головою ковдрою і ні про що не думати. Іноді людині просто необхідно лягти і накритися з головою ковдрою. Але Упир тяг його за собою, і він, як песик пані Агати, покірно чвалав слідом. Мокрий газон із залишками снігу, підворіття, прохідне подвір’я, ще одне прохідне подвір’я, освітлене вікно першого поверху, дівчина з високо зачесаним волоссям, у чорній вечірній сукні, підфарбовує очі біля трюмо; вітрина генделика, де мовчазні чоловіки за високими столиками стоячи їдять пельмені з пластикових тарілок. Ще одне підворіття, прохідне подвір’я, провулок, кольорові ліхтарики, юрба екскурсантів, очолюваних ще одним фланером, не Франтиком, нижчим і гладкішим. Ще підворіття.
– Стривай, – він нарешті висмикнув руку, – це ж…
Упир м’яко стукнув по дверях шкіряним кулаком. Віконце з ляскотом відчинилось, і похмурий писок викидайла затьмарив квадратик убогого світла.
– Наше сонце – місяць! – сказав Упир і з неочікуваною енергією заштовхнув його, попри опір, до ледь прочинених дверей.
А він був вирішив, що йому й справді загрожує невідома небезпека.
– Знову схрон! Знову Лісові брати! Знову куліш у солдатських мисках! Мудак ти, Упирю, і почуття гумору в тебе мудацьке.
– Ти це про що, брате? – підвів Упир руді брови.
– Я ж сказав, я завжди у цей час ходжу до Юзефа… я…
Але Упир уже махав комусь рукою, протискуючись поміж сидячими, залишалось або піти, або плюнути, сісти на лаву й спитати пива. Він вирішив на користь пива.
Він упізнав її раніше, ніж навіть встиг обернутися.
– Знову не обслуговуєте цей столик?
– Цей якраз обслуговую.
– Тоді… що ви мені порадите?
Вона мовчки присунула до нього меню, роздруковане на зістареному папері. Пельмені тут були позначені як «ворожі вушка». Ну-ну. Залишивши його наодинці з меню, вона була рушила геть, але він схопив її за руку.
– Послухайте, Лідіє. Тут усе якесь… Я втомився, Лідіє. Я перестаю розуміти…