– Думаєте, я, – Шпет притискав до себе альбом із такою силою, що бліді пальці майже потонули у ворсі, – думаєте, я… що мені доводилося криводушити? Лягати під владу? Це Любецький із драматичного був усім відомою проституткою! «Борги наші» ставив, «Вас викликає Таймир», «Любов Ярову» ставив…
Господи, подумав він, старий дурень вирішив, що я іронізую. Дорікаю йому конформізмом.
– А в нас – у нас що? Що ставили до Першої світової, те саме й за совєтів. «Аїду» ту ж саму. «Цареву наречену». «Чарівну флейту». «Жізель» ставили, ну ще «Весну священну» один сезон, та й те потім зняли.
Шпет із гідністю поклав альбом на стосик таких самих альбомів і поправив пізанську вежу.
– Ось ви молодий, вам революцію подавай! Ось, авангардом займаєтеся.
– Сторічної давнини, – нагадав він.
– Та годі вам, яка різниця! Авангард і є авангард. Дир бул щил який-небудь. А консерватизм – це прекрасно, консерватизм не підданий швидкоплинному. Не підданий кон’юнктурному. Ніякої вульгарності. Вульгарність – це те, про що тільки й чутно, що у всіх на вустах, а тут усе затверджено раз і назавжди. Все досконале… Як за Петіпа було, так і залишилося до кінця часів.
– Так, авжеж, – погодився він, – класика є класика.
– Саме так! – палко сказав Шпет. – Саме так! І в цьому був наш порятунок. У відданості традиції. Знаєте, скільки сервільного лайна я відхилив? Лібрето опери про хліборобів. Балет, де Ленін на броньовичку виконував па-де-де з цією, як її… І революційні матроси на передньому плані танцюють «Яблучко».
– А що, – він на мить замислився, – могло б вийти красиво. Ось це, з матросами та Інессою Арманд. Ось вони танцюють, дуетом, чорні графічні силуети. З лісовичкою небіжчик. І броньовик такий графічний, чорний, конструктивістський. А на задньому плані багряна, на ціле небо заграва. Страшелезна заграва, як у Реріха, ну, розумієте… І величезний вершник у будьонівці й на блідому коні. Армагеддон, у багряний небокрай валяться білі колони, ґрати Літнього саду, всі в огні, дивний світ, який гине, який вже ніколи не повернеться.
– Красиво?! Тепер у вас усе постмодерн цей. Бога немає, і все дозволено. А в нас було Мистецтво. І воно було Богом!
Шпет, засунувши тремтячі руки в кишені атласного свого халата, першим попрямував до коридору. Натяк був недвозначним, і він із полегшенням рушив за Шпетом.
– Скажіть, а от, – Шпет сором’язливо тупцював за спиною, доки він, відхиливши запропонований Шпетом кістяний пожовклий ріжок на довгому бронзовому держаку, надягав черевики, – а що таке взагалі ця шпанська мушка?
Він зав’язав шнурок і випростався. Шпету було ніяково, але цікаво.
– Насправді це ніяка не мушка. Жук. Родини наривників. Зелений такий, довгенький. Ну, як бронзівка, тільки вужчий і десь удвічі менший. Вуса довгі. І якщо його зачепиш, він, перепрошую, ніби гидить брунатним. Пече. І ще відригує. Їх повно-повнісінько всюди.
– А… – Шпет підвів брови. – Смердючка?
– Ну так. Ми їх у дитинстві так називали.
– Нічого собі! Так це і є шпанська мушка?
– Вона і є. Шпанка ясенова. Ось те, чим вона паскудить, і ще відрижка – це і є дуже сильний збудник. Щоправда, погано на печінку діє. Взагалі, отруйний він. Маркіз де Сад свого часу ледь не ухекав гостей до смерті цією шпанською мушкою. Марсельська справа, читали, певно?
– Ось ця, – сказав Шпет приголомшено, – ось ця зелена смердючка!
Йому стало шкода Шпета. Стільки втрачених можливостей.
Нитка розжарення у лампочці вібрувала з неприємною частотою, аж зуби заскимліли.
– Хочете, я вам лампочку поміняю? У вас є запасна?
– Даруйте, – сказав Шпет. – Але навіщо?
– Вона мерехтить. Неприємно ж. Ось-ось перегорить, а вам високо на драбину лізти.
– Вона так мерехтить уже п’ятдесят років. А ви що, не знали? Вони відразу після війни купили в американців партію вічних лампочок. Потім у США лобі виробників продавило заборону на їхнє виробництво. Навіть патент знищили. Вигідніше, якщо перегорають швидко, розумієте? Ті, які вже надійшли у продаж, здебільшого просто побилися, ламкі все ж таки, але тут стеля висока. Випадково не зачепиш.