– Ви невірно оцінюєте наше місто, – сказав Урія, – ви розглядаєте його як якийсь, е, анклав. Заповідник добрих старих традицій. І через те припускаєтеся помилок.
– А це не так? – Він прийняв у гардеробника свою куртку, все ще холодну, й у русі напнув її, поквапливо попадаючи в рукави.
– Це не так, – Урія акуратно підняв комір, захищаючись від мокрих батогів вітру. – Його повне ім’я, до речі, Валентин. У нього мама не тямилася від Гуно. Опероманка.
– Скажіть, а тут є щось, окрім опери?
– Авжеж, – сказав Урія, – авжеж. Баволь – це, на жаль, не бозна-що, але тут був непоганий станковий живопис. Так, і гравюри. Літографії. Досі лежать у антикварних крамничках, такими, знаєте, пачками… Люди в спецівках. Монтажники, сталевари. Опори ЛЕП у тайзі. Дуже зворушливо. Майоліка гарна. Останнім часом усі захопилися ресторанною справою. Не дух, але плоть. Теж мистецтво, дуже тонке, хоча більш… гедоністичне.
Валек під’їхав до іншого боку вулиці та гудів.
– Ви що кінчали?
– Перепрошую?
– Ну, яка у вас освіта?
– Яка в мене може бути освіта? – здивувався Урія. – Я ж сильф.
У дзеркальці заднього виду він побачив контактерів, які бігли до ауді, ніс у Вікентія був роз’юшений, але вигляд бойовий. Люди науки далекі від хибної рефлексії і тому зазвичай беруть гору над людьми мистецтва. Побачив Мардука з Упирем, які сідлали ямахи. А ці куди? Навіщо?
– Усе не зовсім так, як ви думаєте, – сказав Урія. – Це ескорт.
Шпетівський будинок вугласто громадився на тлі запаленого неба. Декорація, задник оперної сцени. Порожній під’їзд, порожні сходові майданчики, на другому поверсі біля чиїхось дверей біле з синьою облямівкою блюдечко, жовтуватий вміст зсохся і пішов тріщинами. Двері не замкнені – жмуток світла лежав на підлозі, немов килимок. Лампочка блимала у дратуючому, як підшкірна сверблячка, ритмі.
Шпет лежав на підлозі вітальні, поряд із конторкою, на якій стояв дуже старий чорний ебонітовий телефон. Шпет був у пальті, такому самому старомодному, чорному, яке трохи лиснілося на швах. І в такому самому костюмі. Пахло горілим.
Він уявив, як Шпет, у розчесаних вусах і розкішній шевелюрі, енергійно йде до вхідних дверей, як скидає ланцюжок, відсовує засувку і там, за дверима, на сходовому майданчику бачить щось таке, через що задкує і відступає, доки не натрапляє спиною на конторку…
Руки-ноги у Шпета були вивернені, замість шиї – жмуток жил, синіх, червоних і білих, кров стекла на паркет, затекла під потилицю Шпету, старомодний крохмальний комір сорочки з білого зробився червоним. Дивний спосіб вбивства. Ось хтось змикає щелепи на шиї Шпета, ось набивається в рота і дряпає язика щетина, рветься під натиском іклів квола стареча шкіра, прискає в небо тепла солонувата рідина. Він мимохіть ковтнув.
– Ні, – сказав Урія.
– Що?
– Це не ви.
– Це, звісно, не я, – сказав він сердито. – Коли б я встиг? Я тут із контактерами марудився.
– Не в цьому річ.
Урія говорив тихо і неквапливо, немов не було мертвого Шпета, немов їм нема куди було поспішати, хоча, якщо чесно, Шпету й справді було нема куди поспішати.
– Зло може здатися романтичним. Ну як же, тиран, надлюдина, смерть Петронія, золото та пурпур. Насправді тиран – це, власне кажучи, так нудно. Ніякої свободи, лише необхідність. Обравши зло, ви втрачаєте свободу. Обравши добро – знову, раз у раз стаєте перед необхідністю вибору.
– Банально, – сказав він.
– Істина завжди банальна, хіба ні? – Урія ледь помітно посміхнувся. – Погляньте-но.
Стягнутий зі столу обрус лежав млявою горкою, на почорнілій стільниці обгоріла купа паперів, крихкі попільні метелики. Порожні альбоми розпласталися збитими птахами. І запах, сухий і гострий, запах вугілля та циндри, запах старовинного вокзалу, зміїний запах…
– Треба ж, це, виявляється, його саламандра. А я й не знав. Першоелементи взагалі-то дуже важко обговтати.
– Є така штука, називається запальничка. Така, знаєте… Клацаєш, коліщатко…
– Це саламандра, – спокійно відказав Урія, – бачите, ось… лапки.
Ланцюжок маленьких слідів, чорних і обвуглених, тягнувся паркетом. Хтось дуже в’юнкий, дуже швидкий. І розжарений до червоності.
– Треба викликати поліцію, – сказав він напівзапитливо.
– Треба, – погодився Урія. Подумав і додав: – Ну хоча б для порядку.
Він дивився, як Урія виймає свій розкішний смартфон, як неуважливо тицяє пальцем у дисплей, як виходить у коридор, щось тихо кажучи у притиснуту до гладенької щоки долоню. Запах циндри стояв у повітрі. Діра в горлі Шпета була немов вирва, він насилу відвів погляд.