– Ну от, – сказав Урія, безшелесно з’являючись на порозі та прибираючи смартфон до внутрішньої кишені пальта. – Вони просять, щоб ми пішли до їхнього приходу і не мішалися. Так, і ще щоб ми нічого не торкалися.
– Уріє, – спитав він, – хто ви?
– Ви ж знаєте.
Ми всі для нього – такі от телевізійні чоловічки. Біжимо від одного краю екрана до іншого, метушимося, пітніємо, хочемо перемогти і не хочемо програти. І зникаємо назавжди.
– Скажіть, а якби Марина не привела мене ночувати? Я б вас не зустрів?
– Обов’язково зустріли, – сказав Урія, – як же може бути інакше.
Урія посміхався так, як посміхався б, коли б Шпета не було в кімнаті. Або як нібито Шпет сидів живий у кріслі.
Він чекав, але Урія мовчав.
– Я торкнувся, – сказав він. – Ви сказали, нічого не торкатися, але я торкнувся. Програмка. Та, зі «Смертю Петронія». Вона була… зовсім ціла. Сіра, але ціла. А коли я доторкнувся, все розсипалося. Дрібним таким попелом. Пилом.
– Саламандра, – погодився Урія, – з ними завжди так. Вони дуже гарячі.
– Так, – погодився він втомлено, – саламандра. Авжеж.
– Нам час йти. – Урія байдуже відвернувся від Шпета і попрямував до виходу. – А то їм доведеться протоколювати, що ми тут були. Хочеш не хочеш, а доведеться. Це нікому не потрібно.
У порожньому коридорі лампочка під стелею блимала все в тому ж сверблячому режимі. Мине десять, двадцять, сто років, в’їдуть і помруть нові мешканці, а лампочка так і мерехтітиме в напівтемному передпокої.
На майданчику третього поверху вони розминулися з діловитими людьми у штатському, один із них, зводячи дихання, мимохідь кивнув Урії. Упир із Мардуком стояли зовні по обидва боки вхідних дверей, як два дуже брутальних атланти.
– Цих ми пустили, брате, – сказав Мардук. – Вони ж на службі. Тих не пустили.
Мардук кивнув на контактерів, які тупцювали біля ауді. Вигляд у контактерів був пришиблений. Байкерів завалити набагато важче, ніж меломанів. Майже неможливо.
– Таксист сказав, що ви йому звеліли забрати декого з театру і відвезти на Ставського. Він і поїхав. Ми не стали перешкоджати.
– Дякую, друзі, – кивнув Урія. – Ви все правильно зробили.
Урія підвів обличчя до багрового, опухлого неба, й хмари розступилися, відкривши тоненький, ніжний, як крижинка, серпик молодика. Контактери боязко наблизилися. Вони боялися Мардука та Упиря.
– Дозвольте, – сказав Урія і простягнув долоню.
Вікентій вийняв із кишені бурий згорток, поклав на цю долоню, обережно розгорнув вказівним пальцем іншої руки м’яку тканину. Кришталеве яйце опалово світилось, і було видно, як там, усередині, рухаються тіні. Решта контактерів наблизилися ще на крок. Він теж.
Гостре світло вирвалося назовні з кришталю, двоїлося та множилося, віддзеркалюючись від тріщин і відколків, і було видно, як танцює в його ореолі випадкова, дуже велика сніжинка. Він дивився. Червоні пагорби, лілове небо, крихітне хирляве сонце, білі колонади зовсім близько, білі піраміди на пагорбі, ланцюжок веж, що йшов удалечінь… У пурпуровому небі ширяли кольорові крапки. Пластівці конфеті. Дельтаплани. Птахи. Й один раптом заклав віраж і тепер стрімко наближався… Що він бачив звідти, з висоти? Вежі, кожна увінчана кришталевою лінзою, вежі, що замовкли назавжди, і раптом неочікуване, сліпуче світло, що розгорялося на вістрі однієї з них, світло, вабляче, як вабить метеликів полум’я свічки. Кольорова цятка все зростала й зростала, і ось вона вже не цятка, і нарешті чужі очі подивилися йому в очі.
Він упізнав це трикутне обличчя, крихітний сумний рот, величезні очі, в яких світло грало відразу кількома яскравими гранями. Валевська, але Валевська чужого світу, Валевська, не гнана демонами, Валевська, яка ніжно обіймала цей свій, цей чужий світ із висоти крилатого польоту. Чудова, чудова істота.
Істота посміхнулась. І помахала тонкою чотирипалою рукою. У променях далекого сонця рука трохи просвічувала, немов перламутрова мушля.
– Ну ось, – Урія простягнув згусток кришталевого світла Вікентію, – далі ви самі.
Рука Урії, що тримала кришталеву кулю, теж просвічувала, але не блідим перламутровим, а теплим, рожевим і помаранчевим.
– Тобто… – Вікентій, засліплений, кліпнув.
До рукава пуховика почепилася біла пір’їнка.
– Ну, ви ж хотіли контакту? От і контактуйте.
– А вона… воно, він… відповість?
– Ну ось, відповіло ж. Адже вони теж дуже самотні. Їх насправді залишилося зовсім мало. Зовсім мало.