– Ти, брате, Проппа начитався і через те нас із кимось сплутав. Це він тобі сказав?
Мардук кивнув русявою бородою у бік Урії. Той був уже дуже далеко, але чомусь було чітко видно, як він лине вулицею, руки в кишенях, комір настовбурчений, і тонкий місяць у прогалині хмар легко лине слідом.
– А ти й повірив? Він же відомий у місті псих. Батько – професор гінекології, вдома приймав. А він розважав клієнток, поки ті сиділи в черзі. Пішов на філософський, недовчився або перевчився. У дурці сидів, звалив із дому, баба одна його утримує. Буфетниця. Він вродливий, сам бачиш. Поїхали, брате, Ну, тобто можна й пішки, звісно, але навіщо, коли є ясочка, вірно?
Ясочка? Для нього мотоцикл Мардука був скоріше самцем, чорним і блискучим самцем, але Мардукові, звісно, видніше.
– Так куди їдемо, брате? Знову на Баволя дивитися? Навіщо? Сир на шпажках вже строщили. І шампанське випили.
– Ні, – сказав він, – не на Баволя.
Темні двори, темні підворіття, освітлене вікно на першому поверсі, дівчина в чорній вечірній сукні підфарбовує очі біля трюмо; генделик з палаючою малиновою вивіскою, мовчазні чоловіки, стоячи за високими столиками, їдять пельмені.
– Ну ось, – сказав Мардук і пирхнув, як мотоцикл, а мотоцикл тяжко зітхнув, немов він і був Мардук. – Приїхали.
Вітрини банку і салону телефонного зв’язку вже затягнулися броньованими більмами, але кав’ярня на розі світилася, оживлена, втім, лише єдиним сонним персонажем за шинквасом з черствими булочками.
– Так я поїхав? – Мардук сидів, трохи згорбившись, витягнувши довгу ногу в шкіряній штанині та величезному підкованому черевику. Вовк? Вовчиця?
Порожня вулиця, мокре світло ліхтаря, що гопцює бруківкою…
– Чекай. От як це виходить, що весь час одне й те саме?
– Що – одне й те саме? – Мардук трохи підвів брови. Брови в Мардука були темнішими за волосся, чітко окреслені та тонкі.
– Ну ось, у вікні. Дівчина. Потім цей, генделик, або як там вона, пельменна… В якій їдять…
Брови Мардука задерлися ще вище. Під саму бандану.
– А що ще повинні, по-твоєму, робити в пельменній?
– На дівчині чорна сукня, – сказав він, – завжди чорна сукня. І вона завжди повертається ось так…
– Ти що-небудь маєш проти маленької чорної сукні?
– Ні, але…
– І я – нічого. Тоді типу бувай, – сказав Мардук, рухнув міцною ногою, натиснув міцною рукою, пирхнув і укотив.
Він залишився сам, зовсім сам-один на Банківській вулиці.
– Не знаю такого. – Сонний персонаж за стійкою кав’ярні похитав головою.
Як можна не знати Вейнбаума? Але у продуктовому, цілодобовому, з двома прилавками й однією продавчинею, Вейнбаума теж не знали.
– Поплавський заходить, – сумно сказала продавчиня, – але рідко. Такий, із вусами… – Певно, продавчині подобався цей Поплавський. – Йогурт не візьмете? Свіжий.
Він не хотів йогурту, чим ще більше засмутив продавчиню.
– От усі ви так, – сказала вона безнадійно і відвернулася до вікна. У неї були яскраво-червоні сережки і лак на нігтях не у колір помади.
Ніхто не знав ніякого Вейнбаума, немовби Вейнбаум виходив із дому крадькома, у темних окулярах і з приставним носом, а потім, доходячи до рогу, ховав усе це до кишені, діставав із схованки тростину з ручкою у формі вовчої голови і, вже накульгуючи, прямував до трамвая. Тютюновий кіоск? Вейнбаум, здається, не палить. Газетний кіоск? Напевно, Марек просто не знав, де насправді живе Вейнбаум. Або Мареку відмовила пам’ять. Таке буває з дуже старими людьми. Не може бути, щоб такого чудового Вейнбаума ніхто навіть і не помітив.
Він, сунувши руки до кишень, поплентався назад. Мряка сипалася за комір… Він упустив Шпета. Він упустив Вейнбаума. Бідолашний Вейнбаум. На газоні в ртутному світлі ліхтаря клапті снігу розповзалися, відкривши траву, задирливо зелену, як дитячі розбиті коліна. Сонний хлоп за шинквасом кав’ярні знічев’я взяв з таці булочку і заходився її гризти.
Мобіла, витягнена назовні, на холод і темряву, все тріпотіла в долоні, немов спіймана миша. Світло, яке вона при цьому випромінювала, було, мабуть, яскравішим, ніж звичайно.
– Гаразд, востаннє. Банківська, дванадцять. – Урія не розмінювався на вставні речення. – Квартира двадцять один.
– Що?
– Адреса, – терпляче сказав Урія. – Адреса Вейнбаума.
– Звідки ви?
– Мені зателефонував Мардук. Мардук сказав, що відвіз вас на Банківську. На Банківській живе Вейнбаум.
– А ви звідки знаєте, де він живе?
– Зламав базу даних водоканалу, – сказав Урія. – А ви що подумали?