Нудний будинок, не для Вейнбаума. Але ось треба ж…
І парадне було нудним, і сходи були нудними, і на кожному майданчику було четверо дверей, і кожні двері оббиті дерматином. Що може бути нуднішим за оббиті дерматином двері? І за якимись із цих дверей, думав він, втомлено підіймаючись сірими сходинками, лежить нещасний Вейнбаум, безпорадно вивернувши шию, з чорною рваною раною біля горла. Він запізнився. Урія правий, він ідіот.
Але нудні дерматинові двері з нудною табличкою «21» були зачинені. Напевно, страшна безповоротна загибель наздогнала Вейнбаума не тут, а дорогою до «Синьої пляшки». Або до Юзефа.
Він повагався, потім натиснув на дзвоник. За скельцем прозурки було темно… І, за винятком настирливого звука дзвоника, тихо. Потім у прозурці з’явилася цятка світла.
– Хто там? – обережно спитали за дверима.
– Це я, Давиде Залмановичу, відчиніть.
Поквапливе пересування, нерозбірливий шепіт. Жінка? Могла ж у Вейнбаума бути жінка, ну то й що, що старий, а він, дурень, припхався невчасно.
Дзвякнув дверний ланцюжок.
– Нарешті! – радісно сказав Вейнбаум, сплескуючи лапками. – А я вже думав, ви ніколи не прийдете! Уявляєте, я його упіймав!
Єдині стоптані капці були на Вейнбаумі, який нетерпляче пританцьовував на стертому паркеті. Лампочка над головою паскудно дзижчала, тут що, у всіх у них такі лампочки?
– Та ви роздягайтеся, роздягайтеся! – Вейнбаум був бадьорий і без ознак тілесних ушкоджень. Це втішало.
Він стягнув куртку і повісив її поряд із важким вейнбаумським пальтом. Ще на вішаку висіла чиясь шкіряна куртка та чоловіче пальто, але явно не на Вейнбаума.
– Спіймав, сиджу, чатую, і ніхто «дякую» не скаже! – ображено сказав Вейнбаум.
– Це ще невідомо, хто кого спіймав.
Він поворотився.
Так, дуже вродливий. У штатському. Але штатське сидить як парадна форма, так буває з вродливими військовими. Широкі плечі, талія як чарочка. Чудовий кістяк, чудово виліплене обличчя. Блондин. І сірі очі, втім, занадто близько посаджені. У справжній чоловічій вроді повинна бути якась неправильність, але йому, напевно, важкувато дивитися в бінокль. А для військової людини це дуже важливо – дивитися в бінокль.
– Доброго дня, Вацлаве, – сказав він.
– Ну ви й наробили галасу. – Костжевський влаштувався у кріслі, схрестивши довгі ноги в чудових тупоносих англійських черевиках.
– Я й хотів наробити галасу. – Він теж присунув крісло й усівся. Крісло було продавлене так фундаментально, що він провалився всередину і витратив якийсь час, щоб відновити рівновагу. – Але, здається, перестарався.
Кімната у Вейнбаума була велика, але, схоже, всього одна, біля стіни стояла акуратно застелена кушетка. Над нею світлина в рамці; жінка в сукні під горло, в кумедному квадратному капелюшку обіймала двох дівчаток, які старанно витріщалися в об’єктив. Дуже стара світлина.
– Шпета вбили, ви знаєте?
– Не може бути! – Вейнбаум сплеснув руками, витріщив очі. – Не може бути.
Йому здалося, що Вейнбаум переграє.
– Я гадав, вас теж.
– Це ви даремно, юначе. Цілком даремно. Мене не можна вбити. Я вічний.
Виявилося, він усівся в крісло Вейнбаума, і той, проскакавши через кімнату, вмостився на кушетці, позаяк більше не було де. В кухні хтось бряжчав посудом.
– До того ж у мене чудові охоронці. Просто найчудовіші. Я так гадаю, вам уже не треба представляти Вацлава? Наш, знаєте, національний герой…
Костжевський смикнув кремезною шиєю. Вочевидь, комірчик бездоганної сорочки був усе ж таки затісний.
– Я так і зрозумів. Скажіть, Вацлаве, вам зручно дивитися в бінокль?
– Ні, – сухо сказав Костжевський. – У мене міжочний простір п’ятдесят шість. Не можу сполучити оптичні вісі. Але я пристосувався. А що?
– Нічого. Просто так.
– А якщо просто так, то помовчіть, заради бога. Не треба мені тут другого Вейнбаума. – У Костжевського теж був стомлений вигляд. – І взагалі, вам тут абсолютно нема чого робити. Все одно у вас нічого не вийде.
– Чому це?
– Тому що… Адже ви за партитурою приїхали?
– Він зовсім не… – сказав Вейнбаум зі своєї кушетки.
– Ви теж помовчіть, Давиде. Так от, немає ніякої партитури. Ковач її знищив. Спалив.
– Виходить, йому все ж таки вдалося. – Він подивився на свої руки. – Я так і подумав.
– Нічого йому не вдалося.
– Ну як же, не вдалося. Виправте, якщо помиляюся. Ви з Андричем давні знайомці і, напевно, зійшлися на ґрунті захоплення містикою. Тільки він поїхав до Росії і там знався з Богдановим і Аграновим, а ви залишилися тут і почали листуватися з Блаватською. Коли Андрич повернувся, ви відновили знайомство. І напевне договорилися до того, що світ цей недосконалий, а вже людина й поготів, і Божий задум можна трошечки підправити, треба тільки знати – як. І, звісно, обидва вважали себе саме знаючими.