– Вийшли на вулицю і…
– Пішов до Сакрекерок. Навіщо? Там уже знову був монастир, їм повернули. Намагався потрапити до льохів. Вони… ну, зрозуміли, що я не при тямі, й прихистили мене. Я там колов дрова, все таке. Їх не турбувало, що я зовсім не змінююся, вони сприйняли це як… світ, сповнений див, це в його природі. А це таке маленьке диво, зовсім незначне. Потім… вона там підробляла, розмальовувала їм капелу. Ось і все.
– Ти повинен пам’ятати, хто ти, – сказала Лідія низьким голосом, – ти команданте. Ти захисник. Коли настане час повстати, ти повстанеш. Треба чекати та готуватися.
– Я команданте, – погодився Костжевський. – Я чекаю свого часу.
– І ви більше ніколи не бачили Андрича?
– Я більше ніколи не бачив Андрича.
– А все ж таки, як ви тут опинилися, Вацлаве? І ви, Лідіє? І навіщо? Я гадав, Вейнбауму загрожує небезпека. Гадав…
– Я попросив його посидіти зі мною, – сказав Вейнбаум весело. – Нам, старим, іноді буває так самотньо.
– Ви нас шантажували. – Лідія роздмухнула ніздрі. – Ви… сказали, якщо ми не прийдемо… ви погрожували виставити нас із… із…
– Моя люба, – сказав Вейнбаум приязно, – ну не можна ж сприймати все настільки всерйоз. Я ніколи, ніколи б не завдав шкоди моєму давньому другові.
– Виставити? – перепитав він.
– Я, бачте, власник цієї ресторації. – Вейнбаум нудно пожував губами. – І масонської. І «Синьої пляшки». Мають же бути якісь розваги у бідолашного самотнього старого.
– Совісті у вас немає, – сказав він Вейнбауму.
– Що ви! – радісно скрикнув Вейнбаум. – Яка совість!
– Тож якщо вам потрібна партитура, ви схибили, – сказав Костжевський абсолютно розсудливим голосом. – Партитури немає. Ба навіть більше, якби вона існувала, від неї не було б жодного зиску.
– Хіба ти не зрозумів, Вацеку, – Вейнбаум посовався на кушетці, – йому не потрібна партитура. Він і не знав нічого про партитуру. Він здійняв увесь цей гамір, щоб виманити Андрича. Адже він приїхав убивати Андрича. Вбивати Вертіго.
– Якщо вже в нас ніч зізнань, ваша черга.
Костжевський зручніше вмостився в кріслі й витягнув довгі ноги. Лідія прилаштувалася поряд на підлозі – дзеркало, дивлячись в яке Костжевський залишається собою в межах, відпущених йому замовклою музикою Ковача. Що з ними буде, коли амальгама висохне, піде тріщинами і свіжий сяючий овал змерхне?
– Насправді, – він знизав плечима, – це дуже коротка історія. І проста. Не те що ваша. Була людина, тиха, книжна. Займалася Срібною добою. Маловідомими фігурами. Звісно, мріяла розкопати що-небудь такенне. І ось одного разу до неї поштою надходить посилка. І в цій посилці якийсь рукопис, причому видрукуваний на машинці.
– «Смерть Петронія»?
– Так. «Смерть Петронія». І він списується з кореспондентом. І йому, нашому архівісту, здається, що він щось намацує. Оскільки, розумієте, спочатку в Пітері, а потім у Москві якийсь час подвизався якийсь У. Вертіго, і хоча саме цей У. Вертіго себе нічим особливим не виявив, але був якось пов’язаний з «Бубновим валетом», а рукопис, який наш архівіст отримав, саме й був підписаний цим самим У. Вертіго. Й оскільки рукопис був видрукуваний на машинці, і до того ж відносно нещодавно, то з усього витікало, що знайшлися спадкоємці й ці спадкоємці хочуть зв’язатися… А це означає, там є ще щось, архів, зокрема, листування, зокрема, зі Штайнером, і навіть, здається, з Білим, і начебто ці спадкоємці готові йому уступити й просять не так уже й багато, але якомога швидше. А це початок дев’яностих, і грошей в інституті нашому архівістові вже майже не платять, він намагається вибити якийсь грант, але це справа довга, а спадкоємці кваплять. Так що він збирає все, що є в домі, знімає з книжки та їде… І приїздить сюди, і зупиняється в «Піонері», позаяк грошей на готель у нього, ясна річ, немає. А за кілька днів телефонує додому по міжміському. Матері не було, взяв слухавку я. Він говорив дуже збуджено, я майже нічого й не зрозумів. Щось про нову людину, про музику сфер. Чому про музику, спитав я, до чого тут взагалі музика. Авжеж. «Смерть Петронія». Опера. Постановка. Говорив: почекай, от я приїду, і… Ти випив, спитав я, він взагалі-то не пив практично. Він сказав, ні, й засміявся, дивно… Боже мій, сказав він, цей Вертіго, ти уявляєш! Я говорив із ним, він тримає в долонях таємницю… Чому ви сіли до того трамвая, Вейнбауме?