Грали мовчки. Тільки дим валував над столом, та вітер бився і гув під залізним дахом на гаражі, та лисиця скімлила десь біля гусятника.
—Прийшла кумася,— веселим тенорком проспівав Сергуня: він вигравав.
—Прийшла,— ледь прохрипів Помазан: він програвав і зовсім втратив голос. Так було завжди, коли Олекса програвав.
—Сходжу прожену, а ти подумай. Хоч я на твоєму місці вже давно здався б...
— Та ні, ми ще поборюкаємося,—пообіцяв Помазан.
Незабаром Сергуня повернувся, веселий, червоний, розджохканий і гонитвою за лисом, і дужим вітром в обличчя, і перемогою над Помазаном: ще хід-два — і хана йому!
— Ну; здаєшся? —спитав поблажливо й ледь насмішкувато, оглянув свої фігури раз, удруге, втретє... і раптом занімів, наливаючись пекельною люттю: —Де мій лівий офіцер? Чорний офіцер де? Що по чорному ходе?
Олекса —теж насмішкувато —вже й не хрипко, а шепотом прошелестів:
— Ти що, очманів, за лисицею бігавши? Я ж його ще за четвертим ходом убив. Ти ж під коня мені його підставив. Під «Ги». Забув?
Сергуня очманіло подивився на купку побитих фігур. Там лежав і його офіцер.
—Постав назад,—сказав він кволо, майже знесилений Помазановим віроломством.
—Ну, на, забери його,—преспокійнісінько сказав Олекса, подаючи Сергуні офіцера.—Забери. І грай сам, як самошедший у психлікарні.— Він змів долонею фігури геть із шахівниці і, прителіпуючи руками, немовби страшенно й ні за що ображений, закрутив цигарку.
—Розстав, як було,—процідив крізь зуби Сергуня.
—Розставляй, якщо ти такий розумний, що пам’ятаєш, де вони стояли.
—Розстав, кажу!
І зчепилися. Пруть один одного від стіни до стіни, втираючи у нові маршальські куфайки крейду зі стін аж до сірої глини. Не б’ються, а просто бухкаються спинами об стіни та перекидають усе, що трапляється під ноги.
І то —мовчки. Тільки хекають.
Хіба, може:
—Підожди, он телефон дзвоне...
—Хай дзвоне... Ти фігури на місце постав, бо... Вб’ю!
—Спробуй...
—Х-х-хот, дурний...
—Хто ж тобі винуват...
Вже наприкінці засідання правління голова колгоспу Юхимович сказав:
— Іще одне питання, товариші. Що будемо робити з нашими сторожами Олексою Помазаном та Сергієм Чабаном? Добре, звичайно, що у цих товаришів є, крім прямих обов’язків, ще й культурні, розумові, так скажемо, інтереси — шахи. Таке явище треба тільки вітати. Але ж ви знаєте, що з ними коїться, у що це захоплення вилилося. В бійку, розумієте. Ну, погодимося з тим, що азарт є азарт. Але ж...
Ось останні наші дані: позаминулої ночі товариші Помазан і Чабан так побилися...—голова усміхнувся, як усміхаються, мовлячи про дитячі балощі,— так побилися, що погубили ці, ну, вставні, як вамвідомо, очі.—Тут заусміхалися всі правлінці.—От. І їздили вчора в Полтаву до лікарні вставляти нові. Ну, та й це їхня приватна справа, особиста, можна сказать, якби таке сталося не на робочому місці. А з другого боку —ми ж теж люди, жалко товаришів.—Юхимович згадав, як Сергуня з Олексою винесли його машину з ярка, як вони винувато покашлювали, коли він натякнув їм про чубанину щонічну, і, обвівши правлінців змореними за окуляриками очима, запитав:
—То які будуть пропозиції, товариші, щодо цього питання?
Першим, вважаючи се, либонь, за свій обов’язок —виступати, одразу за головою, підвівся заступник Юхимовича Гнат Карпуша. Він ні на кого не глянув і взагалі ні на що не дивився (це був постійний вираз його очей —дивитися в нікуди і трохи вище нього) і сказав так поволі й ваговито, немов уже не день і не два обмірковував свою ідею:
—Моя пропозиція — забрати в них шахи. Конфіскувать від імені правління,— і сів, так само дивлячись поверх нікуди.
—Так вони ж куплять собі другі! —дрібним дзвіночком засміялася перша в селі реготуха і активістка Катюня Рогоза.
—І другі конфіскувати,—не повертаючись до Катюні, сказав Карпуша.—І треті. Й так далі. Не накупуються.
—Це не вихід,—озвався голова сільради Панченко, граючись льотчицьким шоломом (він їздив на мотоциклі з коляскою і з шоломом ніколи не розлучався).— Це не вихід... Я пропоную такий захід: відрізати світло від сторожки і видати їм «літучі миші». При такому світлі не дуже-то пограєш і з добрими очима...
І, збагнувши при останніх словах, що він сказав не те, Панченко розсердився: —А що?!
Тоді підвівся бригадир першої бригади Петро Середа, чоловік здоровенький, похмурий і небалакучий.
—Що тутдовго роздумувать,— сказав він, недобре мружачи очі.- Послать їх на рядові роботи. Там ніколи буде дурака валять.
Голова Юхимович постукав олівцем по столу:
— Ні, ні, ми не маємо права цього робити. І товариш Помазан, і товариш Чабан інваліди, пенсіонери. І сторожують вони з власної волі, самі запропонували колгоспові свої послуги, а ми до них з дрюком. Так не можна, товариші. Тим паче, що за три роки ми не списали жодної курки чи гуски на лисицю, у нас не пропало за цей час жодне новонароджене теля, а ви знаєте, що сторожі прийняли їх не один десяток. Словом, колгосп із вини сторожів не мав жодного збитку. То які в нас можуть бути до них претензії з точки зору державної? По-моєму, товариші...— тут голова усміхнувся до всіх,— хай вони грають! Будемо сподіватися, що азарт їхній з часом притупиться, і все буде гаразд. Як ви гадаєте? Ну, от і домовилися. Можна розходитися, товариші, бо година вже пізня.
І правлінці розійшлися в ніч.
А в сторожці Помазан, притиснувши Сергуню Чабана до стіни, хрипів йому в обличчя:
—Постав на місце лівого коня!..