Студент замовк, похнюпив голову. Потім, стріпнувшись, налив келих по вінця і одним духом випив. За сусіднім столиком заливчасто розреготалася дівиця в червоних панчохах — білоокий щось нашіптував їй на вухо.
— А як же заповіт? — запитав Ераст Петрович і прикусив язика, бо про це знати йому нібито й не належало. Але захоплений спогадами Ахтирцев тільки мляво кивнув:
— А, заповіт… Це вона придумала. «Ви мене грошима купити хотіли? — каже. — Гаразд, нехай будуть гроші, тільки не сто тисяч, як Микола Степанович обіцявся (було, поткнувсь я до неї раз — ледве не вигнала). І не двісті. А все, що у вас є. Кому смерть припаде, хай на той світ голим іде. Тільки мені, каже, ваших грошей не треба, я сама кого хочете обдарую. Нехай гроші на яку-небудь добру справу підуть — святій обителі чи ще куди. На відмолювання смертного гріха. Як, говорить, Петрушо, певно, товста свічка з твого мільйона вийде?» А Кокорін атеїстом був, із войовничих. Так і скипів. «Тільки не попам, каже. Краще заповім пропащим дівкам, хай кожна по швейній машинці купить і ремесло поміняє. Не лишиться на Москві жодної вуличної, ось і буде по Петру Кокоріну пам'ять». Ну, Амалія і скажи: «Яка безпутною зробилася, вже не переробиш. Раніше треба було, в невинному віці». Кокорін рукою махнув: «Ну, на дітей, сиріт яких-небудь, Виховальному дому». Вона вся просто засвітилася: «А ось за це, Петрушо, тобі багато чого простилось би. Іди, поцілую тебе». Мене злість узяла. «Розкрадуть твій мільйон у Виховальному, кажу. Читав, що про казенні приюти в газетах пишуть? Та й забагато їм. Краще англійці віддати, баронесі Естер, вона не вкраде». Амалія й мене поцілувала — давайте, мовляв, утріть носа нашим патріотам. Це одинадцятого було, в суботу. А в неділю ми з Кокоріним зустрілись і все обговорили. Чудна розмова вийшла. Він усе козирився, базікав, я більше відмовчувався, у вічі один одному не дивились. Я ніби в отупінні був… Викликали стряпчого, склали заповіти у всій формі. П'єр у мене свідок і душоприказник, я в нього. Стряпчому дали по п'ять тисяч кожен, аби тримав язика за зубами. Та йому й невигідно базікати. А з П'єром домовилися так — він сам запропонував. Зустрічаємося о десятій ранку в мене на Таганці (я на Гончарній живу). У кожного в кишені шестизарядний револьвер з одним патроном у барабані, йдемо нарізно, але щоб бачити один одного. Кому жеребок випаде — пробує першим. Кокорін десь про американську рулетку прочитав, сподобалося йому. Сказав, через нас із тобою, Колю, її в російську перейменують, ось побачиш. І ще каже, нудно вдома стрілятися, влаштуємо собі наостанку моціон із атракціоном. Я погодився, мені все одно було. Признатися, скис я, думав, що програю. І в мозку стукає: понеділок, тринадцяте, понеділок, тринадцяте. Ніч не спав зовсім, хотів було за кордон виїхати, але як подумаю, що він із нею залишиться і сміятись наді мною будуть… Взагалі, залишився.
А вранці було так. Прийшов П'єр — франтом, у білому жилеті, сильно веселий. Він везучим був, мабуть, надіявся, що й тут пощастить. Метнули кості у мене в кабінеті. У нього дев'ять,'у мене три. Я вже до цього був готовим. «Не піду нікуди, — кажу. — Краще тут помру». Крутонув барабан, дуло до серця приставив. «Стій! — Це він мені. — В серце не стріляй. Якщо куля криво піде, довго мучитися будеш. Краще в скроню або в рот». «Спасибі за турботу», — кажу й ненавидів його в цю хвилину так, що, здається, застрелив би без усякої дуелі. Але поради послухався. Ніколи не забуду того клацання, найпершого. Так біля вуха брязнуло, що…