— А скажіть-но, шановний, чи не зупинялася тут одна особа, така собі міс Ольсен? — із фальшивою недбалістю запитав він, спираючись на стойку.
Відповідь, хоч і цілком очікувана, примусила серце Фандоріна тоскно стиснутися:
— Ні, мілорде, леді з таким ім'ям у нас не живе і не жила.
Прочитавши в очах постояльця сум'яття, портьє витримав ефектну паузу і цнотливо повідомив:
— Однак згадане вашою світлістю ім'я мені не зовсім незнайоме.
Ераст Петрович похитнувся й вивудив із кишені ще одного золотого.
— Говоріть.
Портьє нахилився вперед і, обдавши запахом дешевої кельнської води, шепнув:
— На ім'я цієї особи до нас надходить пошта. Щовечора о десятій приходить такий собі містер Мор-бід, на вигляд слуга чи дворецький, і забирає листи.
— Велетенського зросту, з великими світлими бакенбардами й таке враження, що ніколи в житті не всміхався? — швидко запитав Ераст Петрович.
— Так, мілорде, це він.
— І часто приходять листи?
— Часто, мілорде, майже щодня, а буває, що й не один. Сьогодні, приміром, — портьє багатозначно озирнувся на шафу з поличками, — так цілих три.
Натяк був зрозумілим.
— Я поглянув би на конверти — просто так, із цікавості, — зауважив Фандорін, постукуючи по стойці черговим півсоверсном.
Очі портьє запалали гарячковим блиском: творилося щось неймовірне, незбагненне, але надзвичайно приємне.
— Взагалі-то це якнайсуворіше заборонено, мілорде, але… Якщо тільки поглянути на конверти…
Ераст Петрович жадібно схопив листи, але його чекало розчарування — конверти були без зворотної адреси. Здається, третього золотого було витрачено даремно. Шеф, щоправда, санкціонував будь-які витрати «в межах розумного та в інтересах справи»… А що там на штемпелях?
Штемпелі змусили Фандоріна замислитись: один лист був із Штутгарта, інший із Вашингтона, а третій аж із Ріо-де-Жанейро. Одначе!
— І давно міс Ольсен отримує тут кореспонденцію? — запитав Ераст Петрович, по думки вираховуючи, скільки часу пливуть листи через океан. І ще ж треба було в Бразилію тутешню адресу повідомити! Виходило якось дивно. Адже Біжецька могла прибути до Англії не раніше трьох тижнів тому.
Відповідь була несподіваною:
— Давно, мілорде. Коли я почав тут служити — а це чотири роки тому, — листи вже приходили.
— Як же це?! Ви не плутаєте?
— Запевняю вас, мілорде. Щоправда, містер Мор-бід служить у міс Ольсен недавно, мабуть, з початку літа. В усякому разі до нього за кореспонденцією приходив містер Мебіус, а ще раніше містер… м-м, вибачте, забув, як його звали. Такий був непоказний джентльмен і теж не із балакучих.
Страшенно хотілося зазирнути в конверти. Ераст Петрович запитливо подивився на інформатора. Можливо, і не встоїть. Однак тут новоспеченому титулярному раднику і дипломатичному кур'єру першої категорії спала на думку ліпша ідея.
— Так ви говорите, цей містер Морбід приходить щовечора о десятій?
— Як годинник, мілорде.
Ераст Петрович виклав на стойку четвертий пів-соверен і, перегнувшись через стойку, зашепотів щасливцю-портьє на вухо.
Час, який залишався до десятої, було використано найпродуктивнішим чином.
Насамперед Ераст Петрович змастив і зарядив свого кур'єрського «кольта». Потім подався до туалетної кімнати і, навперемінку тиснучи на педалі гарячої та холодної води, за якихось п'ятнадцять хвилин наповнив ванну. Півгодини він ніжився, а коли вода охолола, план подальших дій було вже остаточно складено.
Знову приклеївши вуса і трохи помилувавшись на себе в дзеркало, Фандорін одягся непримітним англійцем: чорний котелок, чорний піджак, чорні брюки, чорна краватка. У Москві його, напевно, сприйняли б за трунаря, але в Лондоні він, треба гадати, зійде за невидимку. Та й уночі буде якраз — прикрий лацканами сорочку на грудях, підтягни манжети, й розчинишся в обіймах темряви, а це для плану було вкрай важливим.
Лишилось іще години півтори на ознайомчу прогулянку околицями. Ераст Петрович звернув з Ґрей-стріт на широку вулицю, всю заповнену екіпажами, й майже відразу опинився біля знаменитого театру «Олд-Вік», докладно описаного в путівнику. Пройшов іще трохи і — о диво! — побачив знайомі обриси вокзалу Ватерлоо, звідки карета везла його до «Зимової королеви» добрячих сорок хвилин — кучер, пройдисвіт, узяв п'ять шилінгів. А далі показалась і сіра, незатишна у вечірніх сутінках Темза. Дивлячись на її брудні води, Ераст Петрович зіщулився, і його чомусь охопило похмуре передчуття. У цьому чужому місті він узагалі почувався незатишно. Зустрічні дивилися повз нього, жоден в обличчя не глянув, що, погодьтеся, в Москві було б неймовірним. Але при цьому Фандоріна не полишало дивне відчуття, наче в спину йому втуплений чийсь недобрий погляд. Декілька разів молодик оглядався й одного разу нібито помітив, як за театральну тумбу відсахнулася постать у чорному. Тут Ераст Петрович опанував себе, вилаяв за підозріливість і більше не оглядався. Усе нерви кляті. Він навіть завагався — чи не зачекати із втіленням плану до завтрашнього вечора? Тоді можна буде вранці навідатися до посольства й зустрітися з таємничим письмоводителем Пижовим, про якого казав шеф. Але боягузлива обережність — почуття ганебне, та й часу втрачати не хотілось. І так уже мало не три тижні на дрібниці пішли.