Мандрівка Європою виявилася менш приємною, ніж припускав на початку окрилений Фандорін. Територія, розташована по той бік прикордонного Вержболова, пригнітила його разючою несхожістю з рідними скромними просторами. Ераст Петрович дивився у вікно вагона і все чекав, що чистенькі села й іграшкові міста закінчаться і почнеться нормальний пейзаж, але чим далі від російського кордону від'їжджав поїзд, тим будиночки ставали білішими, а містечка більш мальовничими. Фандорін усе суворішав, але розпустити нюні собі не дозволяв. Урешті-решт, не все те золото, що блищить, говорив собі він, але на душі все одно зробилося якось нудотно.
Потім нічого, потроху звик, і вже здавалося, що і в Москві не набагато брудніше, ніж у Берліні, а Кремль і золоті куполи церков у нас такі, що німцям і не снилося. Мучило інше — військовий агент російського посольства, котрому Фандорін передав пакета з печатями, звелів поки що далі не їхати і чекати секретної кореспонденції для передачі у Відень. Очікування розтяглося на тиждень, і Ерасту Петровичу набридло тинятися затишною Унтер-ден-Лінден, набридло розчулюватися вигляду ситих лебедів у берлінських парках.
Те ж повторилось і у Відні, тільки тепер довелося п'ять днів дожидати пакета, призначеного для військового агента в Парижі. Ераст Петрович нервував, уявляючи, що «міс Ольсен», не дочекавшись вісточки від свого Іполита, вибралася з готелю, й тепер її довіку не розшукати. Від нервів Фандорін подовгу й частенько сидів у кафе, їв багато мигдальних тістечок і літрами пив крем-соду.
Зате в Парижі він перебрав ініціативу до своїх рук: до російського представництва зазирнув на п'ять хвилин, вручив посольському полковнику папери й безапеляційно заявив, що має особливе завдання й затримуватися не може навіть на годину. Щоб покарати себе за безплідно згаяний час, навіть Париж не захотів оглянути, лише проїхав у фіакрі новими, щойно прокладеними бароном Османом бульварами — і на Північний вокзал. Потім, на зворотному шляху, ще буде час.
За чверть до десятої, затулившись номером «Таймс» із проверченою для огляду діркою, Ераст Петрович уже сидів у фойє «Зимової королеви». На вулиці очікував передбачливо найнятий кеб. Згідно з отриманою інструкцією, портьє демонстративно не дивився в бік не по-літньому зодягненого постояльця і навіть намагався відвернутись у протилежний бік.
О третій хвилині на одинадцяту дзенькнув дзвіночок, двері розчинились і ввійшов велетенського зросту чоловік у сірій лівреї. Він, «Джон Карлич»! Фандорін упритул припав оком до сторінки з описом балу у принца Уельського.
Портьє злодійкувато скосив очі на недоречно захопленого читанням містера фон Дорна і ще, негідник, кудлатими бровами вгору-вниз зарухав, але об'єкт, на щастя, цього не помітив або вважав нижче своєї гідності обертатися.
Кеб виявився до речі. З'ясувалося, що дворецький не прийшов пішки, а приїхав на «егоїстці» — одномісній колясці, в котру було запряжено міцного вороного коника. Доречним був і дощик, який зарядив, — «Джон Карлич» підняв шкіряний верх і тепер при всьому бажанні не зміг би виявити стеження.
Наказу рухатися за чоловіком у сірій лівреї кебмен аж ніяк не здивувався, ляснув довгим батогом, і план вступив у свою першу фазу.
Смеркло. На вулицях горіли ліхтарі, та не знайомий із Лондоном Ераст Петрович дуже швидко втратив орієнтацію, заплутавшись в однакових кам'яних кварталах чужого, погрозливо мовчазного міста. Через деякий час будинки понижчали й порідшали, в темряві нібито попливли обриси дерев, а ще десь за чверть години потяглися оточені садами особняки. Біля одного з них «егоїстка» зупинилася, від неї відділилася велетенська постать і відчинила високі ґратчасті ворота. Висунувшись із кеба, Фандорін побачив, як коляска заїжджає до двору, після чого ворота знову зачинились.