На цьому очевидне вичерпувалось і виникала пекуча потреба в дедуктивному методі. Ех, був би тут шеф, він умить перелічив би можливі версії, все само розляглось би по поличках. Але шеф був далеко, й висновок напрошувався такий: мав рацію Бриллінг, аякже. В наявності розгалужена організація з членами в багатьох країнах — це раз. Королева Вікторія й Дізраелі тут ні до чого (інакше навіщо відправляти донесення до Петербурга?) — це два. Стосовно англійських шпигунів Ераст Петрович сів у калюжу, й пахне тут саме нігілістами — це три. Та й ниточки тягнуться не куди-небудь, а саме в Росію, де водяться найстрашніші та найнепримиренніші нігілісти, — це чотири. Й серед них підлий вовкулака Зуров.
Нехай шеф і має рацію, одначе й Фандорін не марно подорожні переводив. Івану Францовичу, мабуть, і в кошмарному сні не наснилося б, з якою могутньою гідрою він веде війну. Тут не студенти й не істеричні панночки з бомбочками та пістолетиками, тут цілий таємний орден, у котрому беруть участь міністри, генерали, прокурори і навіть якийсь дійсний статський радник із Петербурга!
Ось коли Ераста Петровича осяяло (це було вже після полудня). Дійсний статський радник — і нігіліст? Якось не вкладалося в голові. З начальником бразильської імператорської охорони ще нічого — в Бразилії Ераст Петрович зроду не бував і тамошніх порядків не уявляв, але уявити собі російського статського генерала з бомбою рішуче відмовлявся. Одного дійсного статського радника Фандорін знавав доволі близько — Федора Трифоновича Севрюгіна, директора Губернської гімназії, де відучився мало не сім літ. Щоб він був терористом? Нісенітниця!
І раптом серце в Ераста Петровича стислося. Ніякі це не терористи, всі вони солідні та респектабельні панове! Вони — жертви терору! Це нігілісти з різних країн, зашифровані кожен під своїм номером, доносять центральному революційному штабові про здійснені терористичні акти!
Хоча ні, в червні в Португалії міністрів нібито не вбивали — про це неодмінно написали б усі газети… Ну, значить, це кандидати в жертви, ось що! «Номери» питають дозволу в свого штабу про проведення терористичного акту. А імена не вказано з конспірації.
І все стало на свої місця, все прояснилось. Адже говорив Іван Францович щось про ниточку, що тягнулася від Ахтирцева на якусь підмосковну дачу, та не дослухав шефа Фандорін, розпалений своєю шпигунською маячнею.
Стоп! А драгунський лейтенант навіщо їм знадобився? Вже ж така дрібнота. І дуже просто, тут же відповів собі Ераст Петрович. Видно, перейшов їм дорогу невідомий італієць. Так само як свого часу перейшов дорогу білоокому душогубу один юний колезький реєстратор із московської розшукної поліції.
Що ж робити? Він тут відсиджується, а стільки достойних людей під смертю ходять! Особливо жаль було Фандоріну невідомого петербурзького генерала. Мабуть, шанована людина, і немолода, заслужена, діти малі… А схоже, що карбонарії ці щомісяця свої злочинні реляції висилають. Тому-то по всій Європі що не день кров ллється! А нитки не куди-небудь, до Пітера ведуть. І згадались Ерасту Петровичу слова, сказані якось шефом: «Тут долю Росії на карту поставлено». Ех, Іване Францовичу, ех, пане статський раднику, не тільки Росії — всього цивілізованого світу.
Сповістити письмоводителя Пижова. Таємно, щоб посольський зрадник не рознюхав. Але як? Адже зрадником виявитися може хто завгодно, та й небезпечно Фандоріну біля посольства з'являтися, хоча б і рудим французом у художницькій блузі… Доведеться відважитися на ризик. Послати міською поштою на ім'я губернського секретаря Пижова й приписати «у власні руки». Нічого зайвого — тільки свою адресу та уклін од Івана Францовича. Розумна людина, сама все зрозуміє. А міська пошта тут, кажуть, листа адресату мало не за дві години доставляє…
Так і вчинив Фандоріи і ось тепер, увечері, чекав — чи не пролунає обережний стук у двері. Стуку не було. Все сталося зовсім інакше.
Пізно ввечері, вже запівніч, сидів Ераст Петрович у обідраному кріслі, де було сховано синій портфель, і куняв. На столі майже догоріла свічка, у кутках кімнати погустішали недобрі сутінки, за вікном погримувала недалека вже гроза. У повітрі було тоскно й душно, ніби хтось громіздкий, невидимий сів на груди й не дає вдихнути. Фандорін погойдувався десь на невизначеній грані між явою і сном. Важливі, ділові думки раптом в'язли в якій-небудь нісенітниці, й тоді молодик, похопившись, тряс головою, щоб не втягло у сонний вир.