Бачить Бог, не почестей прагнув Ераст Петрович, не ордена й навіть не слави. Віддав би він Пижову портфель заради користі справи, адже з кур'єром і справді надійніше. Та уява вже стільки разів малювала йому картину тріумфального повернення до шефа, з ефектним врученням дорогоцінного портфеля й захоплюючою розповіддю про перенесені пригоди… Невже нічого цього не буде?
І виявив легкодухість Фандорін. Сказав суворо:
— Портфель сховано в надійному тайнику, й доставлю його я сам. Головою за нього відповідаю. Ви вже, Порфирію Мартиновичу, не ображайтесь.
— Ну що ж, ну що ж, — не наполягав Пижов. — Воля ваша. Мені ж і спокійніше. Ну їх, чужі секрети, мені й своїх вистачає. У тайнику так у тайнику. — Він підвівся, ковзнув поглядом по голих стінах кімнатки. — Ви поки що відпочиньте, серденько. Молодість сну потребує. А в мене, старого, все одно безсоння, так я тим часом про човника подбаю. Завтра (а виходить, що сьогодні) на світаннячку буду у вас. Доправлю до берега морського, почоломкаю на прощання й перехрещу. А сам на чужині залишусь сиротою безпритульним нидіти. Ох, гірко Афоньці на чужій сторонці.
Тут Порфирій Мартинович, певно, й сам зрозумів, що пересиропив, і винувато розвів руками:
— Каюсь, забалакався. Скучив за живою мовою, все, знаєте, на красномовність тягне. Наші розумники посольські більше по-французьки висловлюються, ні з ким душу відвести.
За вікном загуркотіло вже не на жарт, здається, і дощ пішов. Пижов заметушився, зазбирався.
— Піду. Ой-ой-ой, бурхливі дихають негоди.
У дверях озирнувся, наостанку попестив Фандоріна поглядом і, низько вклонившись, розтанув у коридорній темряві.
Ераст Петрович зачинив двері на засув і мерзлякувато пересмикнув плечима — гуркіт грому вдарив мало не в самісінький дах.
Темно й моторошно в убогій кімнатці, що виходить єдиним вікном у голий, без жодної травинки кам'яний двір. Там сльота, там вітер, там дощ, але по чорно-сірому, в подертих хмарах небу нишпорить місяць. Жовтий промінь крізь щілину в шторах рубає комірчину навпіл, розтинає до самого ліжка, де борсається в холодному поту змучений кошмаром Фандорін. Він повністю вдягнений, узутий і озброєний, тільки револьвер, як і раніше, під подушкою.
Обтяжена вбивством совість посилає бідолашному Ерасту Петровичу жахливе видіння. Над ліжком схилилася мертва Амалія. Очі в неї напівзаплющені, з-під повік стікає крапелька крові, в оголеній руці чорна троянда.
— Що я тобі зробила? — жалібно стогне вбита. — Я була молодою і красивою, я була нещасною і самотньою. Мене заплутали в тенета, мене обманули й розбестили. Єдиний чоловік, якого я кохала, мене зрадив. Ти вчинив страшний гріх, Ерасте, ти вбив красу, а краса ж — це чудо Господнє. Ти розтоптав чудо Господнє. І навіщо, за що?
Кривава крапля зривається з її щоки просто на чоло змученому Фандоріну, він здригається від холоду й розплющує очі. Бачить, що ніякої Амалії, слава Богу, нема. Сон, усього лиш сон. Але на лоб знову капає щось крижане.
Що це, жахаючись, здригнувся Ераст Петрович, остаточно прокидаючись, і почув стогін вітру, шум дощу, утробний гуркіт грому. Що за краплі? Нічого надприродного. Протікає стеля. Заспокойся, дурне серце, затихни.
Одначе тут із-за дверей тихо, але чітко долинув шелест:
— Навіщо? За що?
І ще раз:
— Навіщо? За що?
Це нечисте сумління, сказав собі Фандорін. Через нечисте сумління в мене галюцинації. Але твереза, раціональна думка не позбавила мерзенного, липкого страху, котрий так і ліз крізь пори по всьому тілу.
Неначе тихо. Спалах блискавки висвітлив голі, сірі стіни, і знову стало темно.
А за хвилину пролунав неголосний стук у вікно. Тук-тук. І знову: тук-тук-тук.
Спокійно! Це вітер. Дерево. Сучки в скло. Звичайна річ.
Тук-тук. Тук-тук-тук.
Дерево? Яке дерево? Фандорін рвучко сів. Немає там, за вікном, ніякого дерева! Там порожній двір. Господи, що це?
Жовта щілина між шторами погасла, посіріла — видно, місяць заховався за хмари, а наступної миті там гойднулося щось темне, моторошне, незнане.
Що завгодно, тільки не лежати так, відчуваючи, як ворушиться коріння волосся. Тільки не збожеволіти.
Ераст Петрович підвівся й на неслухняних ногах рушив до вікна, не відводячи очей від страшної темної плями. Тієї миті, коли він відсмикнув штори, небо осяяв спалах блискавки, і Фандорін побачив за склом, просто перед собою, мертвотно-бліде обличчя з чорними ямами очей. Рука з розчепіреними променеподібними пальцями, що мерехтіла нетутешнім світлом, повільно провела по склу, і Ераст Петрович повівся безглуздо, по-дитячому: судорожно схлипнув, одсахнувся і, кинувшись назад, до ліжка, упав на нього ниць, затуливши голову долонями.