— Рано.
— Слухай, адже я з цією біганиною без вечері лишився. Як гадаєш, дадуть нам пожерти чи ще яку-небудь робітку видумають?
— Не нашого розуму діло. Як скажуть, так і зробимо.
— Хоч би телятинки холодної перехопити. В животі бурчить… Невже будемо з насидженого місця зриватися? Тільки прижився, звикся. Навіщо? Адже обійшлося все.
— Вона знає, навіщо. Раз веліла, значить, треба.
— Це вже точно. Вона не помиляється. Заради неї я що хочеш — батечка рідного не пожалів би. Якби, звичайно, він у мене був. Мати рідна для нас не зробила б стільки, скільки вона зробила.
— Авжеж… Все, ходімо.
Ераст Петрович зачекав, доки вдалині стихнуть кроки, для надійності дорахував іще до трьохсот і тільки тоді рушив до берега.
Коли він з великими труднощами, кілька разів зірвавшись, вибрався на низенький, але майже прямовисний парапет набережної, темрява вже починала танути, витіснювана світанком. Утопленика, що не відбувся, бив дрож, цокотіли зуби, а тут іще гикавка напала — видно, наковтався смердючої річкової води. Але жити все одно було прекрасно. Ераст Петрович окинув любовним поглядом сірий простір ріки (на тому боці лагідно світилися вогники), розчулився добротністю приземкуватого пакгаузу, схвалив розмірене погойдування буксирів і баркасів, які витягайся вздовж пристані. Безтурботна усмішка осяяла мокре, з мазутною смугою на лобі обличчя повсталого із мертвих. Він солодко потягнувся, та так і завмер у цій безглуздій позі — від рогу пакгаузу відокремився і швидко-швидко покотився назустріч низенький, проворний силует.
— От іроди, от бестії, — приказував силует на ходу тонким, здалеку чутним голоском. — Ну нічого доручити не можна, за всім догляд потрібен. Куди ви всі без Пижова, куди? Пропадете, як щенята сліпі, пропадете.
Охоплений праведним гнівом, Фандорін рвонувся вперед. Схоже, зрадник думав, що його сатанинське відступництво лишилося нерозкритим.
Однак у руці губернського секретаря блиснуло негарним сяйвом щось металеве, і Ераст Петрович спочатку зупинився, а потім і позадкував.
— Це ви правильно, полуничний мій, вирішили, — схвалив Пижов, і стало видно, яка пружна, котяча в нього хода. — Ви розумний отрок, я відразу визначив. Оце що у мене, знаєте? — Він помахав своєю залізякою, і Фандорін розгледів двоствольний пістолет незвичайно великого калібру. — Жахлива штука. На тутешньому розбійному жаргоні «смешер» називається. Ось сюди, чи зволите бачити, дві розривні кульки вставляються — ті самі, що Санкт-Петербурзькою конвенцією 68-го року заборонені. Так злочинці ж, Ерастоньку, лиходії. Що їм людинолюбна конвенція! А кулька розривна, тільки-но в м'яке потрапить, уся так пелюсточками й розкривається. М'ясо, кісточки, жилки всякі в суцільний фарш перетворює. Ви вже, лагідний мій, полегеньку, не смикайтесь, а то я з переляку випалю, а потім не прощу собі такого звірства, каятись буду. Дуже вже боляче, коли в живіт попаде чи ще куди-небудь у тій ділянці.
Гикнувши, та вже не від холоду, а від страху, Фандорін крикнув:
— Іскаріот! Продав вітчизну за тридцять срібляників! — і знову позадкував од зловісного дула.
— Як прорік великий Державін, то непостійність — доля смертних. Та й даремно ви мене ображаєте, серденько. Не тридцятьма сиклями спокусився, сумою значно серйознішою. Її якнайакуратнішим чином до швейцарського банку буде переведено — на старість, аби під парканом не околіти. А вас, дурненького, куди занесло? На кого дзяволити здумали? В камінь стріляти, тільки стріли втрачати. Це ж громадище, піраміда Хеопсова. Лобом не сколупнеш.
Ераст Петрович тим часом позадкував аж до кромки набережної, та був змушений зупинитися, відчуваючи, як низенька облямівка вперлася йому в щиколотку. Цього ж Пижов, судячи з усього, й добивався.
— От і добре, от і славно, — проспівав він, зупиняючись за десять кроків од своєї жертви. — А то хіба легко мені такого повненького юнака до води потім волокти. Ви, яхонтовий мій, не тривожтесь. Пижов свою справу знає. Хлоп — і готово. Замість червоного личка — червона кашка. Якщо й виловлять — не упізнають. А душа зразу до ангелів здійметься. Не встигла вона ще нагрішити, душа ж бо юна.
За цими словами він підняв свою зброю, примружив ліве око й апетитно посміхнувся. Стріляти не поспішав, видно, насолоджувався моментом. Фандорін кинув одчайдушний погляд на порожній берег, тьмяно освітлений світанням. Нікого, жодної людини. Це вже точно був кінець. Біля пакгаузу нібито виник якийсь рух, але розгледіти до пуття не вистачило часу — гримнув страшенно гучний, гучніший од гучного грому постріл, і Ераст Петрович, хитнувшись назад, з несамовитим криком шубовснув у ріку, з якої декілька хвилин тому з такими труднощами вибрався.