Ераст Петрович тільки нетерпляче махнув — продовжуй, мовляв, не до дурниць.
— Словом, розворушив ти мурашника. Цей твій покійник (Зуров кивнув у бік ріки, де знайшов останній притулок Порфирій Мартинович) двічі приїздив. Удруге вже перед самісіньким вечором…
— Ти що, всю ніч і весь день там просидів? — ахнув Фандорін. — Без їжі, без питва?
— Ну, без їжі я довго можу, було б питво. А питво було. — Зуров поплескав по флязі. — Звичайно, довелося раціон ввести. Два ковтки за годину. Важко, але при облозі Махрама витерпів і не таке, я тобі потім розповім. Для моціону пару разів вибирався коняку провідати. Я її в сусідньому парку до огорожі прив'язав. Нарву їй травички, поговорю з нею, щоб не нудьгувала, і назад, у сторожку. В нас безпритульну кобилку за два огляди б вивели, а тутешні — народ кволий, млявий. Не додумались. Увечері моя булана мені дуже навіть знадобилась. Як приїхав покійник (Зуров знову кивнув у бік ріки) вдруге, зазбиралися твої недруги в похід. Уяви картину. Попереду сущим Бонапартом Амалія в кареті, на козлах два міцні молодці. Слідом у дрожках покійник. Потім у колясці двоє лакеїв. А віддалік під покровом ночі я на своїй буланці, наче Денис Давидов, — тільки чотири рушники в темряві туди-сюди ходять. — Іполит реготнув, побіжно глянув на червону смугу світання, що пролягла вздовж ріки. — Заїхали в якусь тьмутаракань, ну чисто Лигівка: паршиві хатинки, склади, грязюка. Покійник заліз у карету до Амалії — видно, раду радити. Я конячку в підворітті прив'язав, дивлюся, що далі буде. Покійник зайшов до будинку з якоюсь вивіскою, пробув з півгодини. Тут клімат псуватися почав. У небі канонада, дощ поливає. Мокну, але жду — цікаво. Знову з'явився покійник, шасть до Амалії в карету. Знов у них, виходить, консиліум. А мені за комір натекло, та й фляга порожніє. Хотів я їм уже влаштувати явлення Христа народу, розігнати всю цю шатію-братію, зажадати від Амалії відповіді, та раптом дверцята карети розчинились, і я побачив таке, не доведи Боже.
— Привид? — запитав Фандорін. — Мерехтливий?
— Точно. Бр-р, мороз поза шкірою. Не відразу второпав, що це Амалія. Знову цікаво стало. Повелася дивно. Спершу зайшла у ті ж двері, потім зникла в сусіднім підворітті, згодом знову в двері пірнула. Лакеї за нею. Незабаром виводять якийсь мішок на ніжках. Це вже я потім утямив, що вони тебе згарбали, а тоді невдогад було. Далі армія в них поділилась: Амалія з покійником сіли в карету, дрожки поїхали за ними, а лакеї з мішком, себто з тобою, поїхали в колясці в інший бік. Гаразд, думаю, до мішка мені байдуже. Треба Амалію рятувати, в кепську історію вона вляпалась. Їду за каретою з дрожками, копита цюк-цюк, цюк-цюк. Від'їхали не так далеко — стоп. Я спішився, тримаю буланку за морду, щоб не заіржала. З карети виліз покійник, говорить (ніч тиха, далеко чути): «Ні, душенько, я краще перевірю. На серці щось неспокійно. Прудкий вельми отрок наш. Ну, а знадоблюся — знаєте, де мене розшукати». Я спочатку скипів: яка вона тобі «душенька», пню трухлявий. А потім сяйнула думка. Чи не про Еразма йдеться? — Іполит похитав головою, явно пишаючись своєю догадливістю. — Ну, далі просто. Кучер із дрожок пересів на передок карети. Я поїхав за покійником. Стояв он за тим рогом, усе хотів зрозуміти, чим ти йому насолив. Та ви тихо розмовляли, ні біса не чути було. Не збирався стріляти, та й темнувато було для влучного пострілу, та він би тебе точно вбив — я по його спині бачив. У мене, брате, на такі штуки зір несхибний. А який постріл! Скажи, даремно Зуров п'ятаки дірявить? Із сорока кроків точно в тім'ячко, та ще на освітлення зваж.