Сидів англієць, нікуди не дівся. От же нація уперта. З'явився англієць із самісінького ранку, тільки-тільки відчинився поштамт, і як усівся з газетою біля стіни, так увесь день і просидів, не пив, не їв, навіть, пардон, до нужника жодного разу не відлучився. Чистий істукан. Видно, призначив йому тут хтось зустріч, та не прийшов — у нас скільки завгодно, а британцю невтямки, народ дисциплінований, пунктуальний. Коли хто-небудь, особливо якщо іноземного вигляду, підходив до віконця, так англієць увесь підбирався й навіть сині окуляри аж на кінчик носа зсовував. Та все не ті виявлялися. Наш давно б уже обурився, руками замахав, почав би всім довкола скаржитись, а цей уткнувся в свою «Таймс» і сидить.
Чи, може, податися людині нема куди. Приїхав просто з вокзалу — он у нього й костюм дорожній картатий, і саквояж — думав, зустрінуть, аж ні. Що ж йому залишається робити? Повернувшись із обіду, Кіндрат Кіндратович зглянувся на сина Альбіону, підіслав до нього швейцара Трифона запитати — чи не треба чого, але картатий тільки роздратовано похитав головою і тицьнув Трифону двогривенний: одстань, мовляв. Ну, як хочеш.
Біля віконця виник чоловічок, на вигляд із візників, поклав м'ятого паспорта:
— Ану глянь, чоловіче добрий, чи нема чого для Круга Миколи Митрофановича?
— Звідки очікуєш? — суворо запитав Кіндрат Кіндратович, беручи паспорта.
Відповідь була несподіваною:
— З Англії, з города Лондону.
Найдивовижніше, що лист із Лондона знайшовся — тільки не на «К», а на латинське «С». Чи ти ба, «Мг. Nickolas М. Croog» знайшовся! Чого тільки не надивишся на видачі до запитання.
— Та це точно ти? — не стільки із сумніву, скільки із цікавості запитав Штукін.
— Не сумлівайся, я, — доволі брутально відповів візник, заліз у віконце своєю лапищею і хапнув жовтий пакет із терміновим штемпелем. Кіндрат Кіндратович підсунув йому облікову книгу.
— Розписуватись умієш?
— Не гірше інчих. — I хам поставив у графі «отримано» якусь розкаряку.
Провівши неприємного відвідувача розгніваним поглядом, Штукін звично глянув скоса на англійця, але той зник. Напевно, втратив надію дочекатись.
Ераст Петрович із завмиранням серця чатував на візника на вулиці. От тобі й Ніколас Крооґ! Чим далі, тим незрозуміліше. Та головне — шестиденний марш-кидок через усю Європу був не марним! Випередив, наздогнав, перехопив! Тепер буде що шефу пред'явити. Тільки б не випустити цього Круга.
Біля тумби дрімав найнятий на весь день ванько. Він зовсім осовів од вимушеного неробства й дуже страждав, що загадав з чудного пана всього п'ять рублів — за таку муку мученицьку можна було й шість узяти. Побачивши нарешті сідока, що з'явився, ванько набрав бадьорого вигляду й ухопив віжки, та Ераст Петрович навіть не поглянув у його бік.
З'явився об'єкт. Спустився сходами, натяг синього кашкета і попрямував до карети, що стояла неподалік. Фандорін непоспіхом рушив услід. Біля карети об'єкт зупинився, знову зняв кашкета і, вклонившись, простяг жовтий пакет.
Фандорін заспішив, аби встигнути розгледіти лице невідомого. І встиг.
У кареті, розглядаючи на світло сургучеві печаті, сидів рудоволосий добродій із пронизливими зеленими очима та розсипом веснянок на блідому обличчі. Ераст Петрович одразу його впізнав — як же, Джеральд Каннінґем власною персоною, блискучий педагог, друг сиріт і правиця леді Естер.
Виходило, що ванько промучився марно, — адресу містера Каннінґема узнати неважко. Тим часом була справа більш нагальна.
Кіндрата Кіндратовича очікував сюрприз: англієць повернувся. Тепер він страшенно поспішав. Підбіг до пункту прийому телеграм, просунув голову в саме віконце й почав диктувати Михайлові Миколайовичу щось дуже спішне. А Михайло Миколайович якось заметушився, запоспішав, що взагалі-то було на нього мало схоже.
Штукіну стало цікаво. Він підвівся (добре, відвідувачів не було) і, ніби прогулюючись, вирушив на інший бік зали, до телеграфного апарата. Зупинився біля Михайла Миколайовича, що зосереджено працював ключем, трохи зігнувся і прочитав нашвидкуруч нашкрябане:
«У Розшукне управління московської поліції.
Надзвичайно термінове. Статському раднику панові Бриллінгу. Повернувся. Прошу негайно зі мною зв'язатися. Чекаю відповіді біля апарата. Фандорін.»
Он воно що, тепер зрозуміло. Штукін поглянув на «англійця» по-новому. Розшукний, значить. Розбійників ловимо. Ну-ну.
Агент помотався по залі хвилин десять, не більше, а Михайло Миколайович, який лишився чекати біля апарата, вже подав йому знак рукою і потяг стрічку телеграми-відповіді.