Швейцар тільки сплеснув руками й побіг риссю назад у коридор. За п'ять хвилин оглянули всі кімнати першого поверху. Жодної душі — лиш на кухні, тяжко навалившись грудьми на стіл і вивернувши набік мертве лице, вічним сном спав бідолаха візник. Ераст Петрович тільки мимохідь поглянув на крихти цукру в бороді, на калюжку розлитого чаю і звелів «Тімофію» рухатися далі.
На другому поверсі були розташовані дві спальні, гардеробна й бібліотека. Баронеси та її лакея не виявилося й там. Де ж вони? Почули постріли й заховалися десь у естернаті? Чи взагалі повтікали?
Ераст Петрович спересердя змахнув рукою з револьвером, і зненацька гримнув постріл. Куля з вереском відрикошетила від стіни й вилетіла в вікно, залишивши на склі акуратну зірочку з промінцями, що розходились. От чорт, запобіжника знято, а спуск слабкий, згадав Фандорін і труснув головою, щоб звільнитися від дзвону в вухах.
На «Тімофія» несподіваний постріл справив магічну дію — швейцар упав на коліна й заканючив:
— Ваше бла… ваше високоблагородіє… Не позбавляйте життя! Біс попутав! Усе, усе, як на духу! Дітки ж, дружина хвора! Покажу! Як Бог свят покажу! В погребі вони, в підвалі таємному! Покажу, тільки душу не погубіть!
— У якому такому підвалі? — грізно запитав Ераст Петрович і підніс пістолета, ніби й справді збирався негайно вчинити розправу.
— А ось за мною, за мною пожалуйте.
Швейцар скочив на ноги й, щохвилини оглядаючись, повів Фандоріна знову на перший поверх, до кабінету баронеси.
— Випадково одного разу підгледів… Вони нас не підпускали. Не було в них до нас довіри. Аякже — руський чоловік, душа православна, не англійської крові. — «Тімофій» перехрестився. — Тільки Андрієві «їхньому туди хід був, а нам ні-ні.
Він забіг за письмовий стіл, повернув ручку на секретері, й секретер несподівано від'їхав убік, виявивши невеликі мідні двері.
— Відчиняй! — звелів Ераст Петрович.
«Тімофій» іще тричі перехрестився й штовхнув дверцята. Вони беззвучно відчинилися, й показалися сходи, що вели вниз, у темряву.
Підштовхуючи швейцара в спину, Фандорін почав обережно спускатися. Сходи закінчилися стіною, але за ріг, праворуч, звертав низький коридор.
— Рушай! — шикнув на «Тімофія», що загаявся, Ераст Петрович.
Звернули за ріг, у цілковиту темряву. Треба було свічку захопити, подумав Фандорін і поліз лівою рукою до кишені за сірниками, та попереду раптом яскраво спалахнуло і гримнуло. Швейцар ойкнув і осів на підлогу, а Ераст Петрович виставив уперед «герсталь» і натискав на спуск доти, доки бойок не заклацав по порожніх гільзах. Настала лунка тиша. Тремтячими пальцями дістав коробку, чиркнув сірником. «Тімофій» безформною купою сидів біля стіни й не ворушився. Зробивши кілька кроків уперед, Ераст Петрович побачив Ендрю, що лежав горілиць. Тремтливий вогник трохи пограв у скляних очах і згас.
Опинившись у темряві, вчить великий Фуше, слід зажмурити очі, дорахувати до тридцяти, щоб звузилися зіниці, й тоді зір зможе розрізнити найнезначніше джерело світла. Ераст Петрович для надійності дорахував до сорока, розплющив очі — й точно: звідкись пробивалася смужка світла. Виставивши руку з непотрібним «герсталем», він зробив крок, другий, третій і побачив попереду ледь відхилені двері, із щілини яких і лилося слабке світло. Баронеса могла перебувати тільки там. Фандорін рішуче попрямував до смужки світла і з силою штовхнув двері.
Його очам відкрилася невелика кімнатка з якимись стелажами вздовж стін. Посеред кімнати стояв стіл, на ньому горіла свічка у бронзовому підсвічнику й освітлювала розкреслене тінями обличчя леді Естер.
— «Заходьте, мій хлопчику, — спокійно сказала вона. — Я вас чекаю.
Ераст Петрович переступив поріг, і двері зненацька зачинились у нього за спиною. Він здригнувся, оглянувся й побачив, що на дверях немає ні скоби, ні ручки.
— Підійдіть ближче, — тихо попросила міледі. — Я хочу краще роздивитися ваше обличчя, тому що це обличчя долі. Ви — камінець, який стрівся на моєму шляху. Маленький камінець, об який мені судилося спіткнутись.
Ображений таким порівнянням, Фандорін наблизився до столу й побачив, що перед баронесою на столі стоїть гладенька металева шкатулка.
— Що це? — запитав він.
— Про це пізніше. Що ви зробили з Ґебхардтом?
— Він мертвий. Сам винний — нічого було лізти під кулю, — грубувато відповів Ераст Петрович, намагаючись не думати про те, що за лічені кілька хвилин убив двох людей.
— Це велика втрата для людства. Дивна, одержима була людина, але великий вчений. На одного Азазеля стало менше…