І тими ж шляхами мандрує дедалі щільніший натовп утікачів. Із рештками майна у кошах і мисках тисячі несподіваних жебраків ідуть уперед. Якнайдалі від жерців, імператорів, зверхників та їхнього божевілля. У них більше немає домівок, майстерень, отар чи полів. Тільки казанок, миска чи статуетка зі столу. Усі бредуть, похиливши голови, навіть немовлята не плачуть. Чути тільки кашель і човгання тисяч підошов.
Перед нашим возом вони розступалися, схиляли голови, клали на землю клумаки й кошики, а потім ставали на коліна, чолом сягаючи землі й вгрузаючи кулаками в пісок. Виглядало це так, ніби наш візок їх підтинав. Ніби навколо нього ширилася якась зараза, що скошувала всіх на землю. Однак коли візок віддалявся, хвороба минала. Люди спиналися на ноги і знову безнадійно рушали в нікуди.
Наша бідарка котилася крізь натовп, аж поки ми не дісталися майдану перед мостом. Колись це була велика кругла торгова площа, на якій зустрічалися всі дороги, що бігли крізь місто. Її оточували шинки й караван-сараї, а в ятках можна було купити товари з найвіддаленіших куточків імперії.
Колись.
Тепер у центрі лопотів прапорець із написом: «Торгівля — це хтивість! Тільки Матір годує своїх дітей! Нехай усе стане єдиним», а ятки зникли. Натомість тут юрмились утікачі, було чути плач дітей і рев худоби.
В імперії Підземної Матері не можна було навіть просто перейти через міст. Усюди купчився натовп і чекав невідомо чого. Ані води зачерпнути з криниці, ані перейти через річку. Я не розумів, чому.
Ми під’їхали повільно, розтинаючи стовпище, яке розступалося перед нашими куланами й припадало до землі, ніби потоптана трава, що підіймалася, щойно ми робили три кроки вперед.
На мосту впоперек поставили кибитку. Важка, із товстих балок і дошок, завішена чорно-зеленими павезами тридцятого тимену, званого «Зміїним», із зображенням закрученої в спіраль гірської змії, вона перекривала частину дороги на мосту. Другий такий же віз стояв далі, підкочений до другої балюстради. Натовп звивався гадюкою поміж возами, але з невеличкими проміжками. Людей одне від одного відділяло кілька кроків, а решта, збившись у безладну групу, чекала перед двома шеренгами солдатів.
Дном яру серед піни і скель, ніби розлючена змія, шугала Фіґісс.
Наближаючись до перекриття, я відчував, що мене охоплює душна, гучна темінь. Моє бідне серце відірвалося від свого місця у грудях і перемістилося до горла, мені здавалося, що кожен його удар надсилає в мої вени струмінь крові так само спазматичний і спінений, як і річка внизу.
Я був адептом Підземної Матері. Німим ідіотом. Прищавим дурнем із Кисалдима, якого прихистив просвітлений, розгледівши в моєму темному розумі рідкісний талант. Адже Матір часто, відбираючи в когось у своїй щедрості кмітливий розум, зір чи мову, обдаровує його чимось іншим на честь свого Підземного Лона, з якого все вийшло і до якого все повернеться, стаючи єдиним. Може, я гарно співаю, малюю чи вишиваю?
Я, «Прищавий» Аґирен Кисалдим. Квівця. Нехай усе стане єдиним.
Я вже бачив спітнілі обличчя солдатів в обрамленні нащічників із лускуватої шкіри кам’яних волів. Розмальовані чорно-зеленими смужками вузькі списи, що прошивали небо. Обмотану хусткою такого ж кольору голову командира, шкіряний горжет із наплічниками десятника. Між возами стояли троє коней групи перехоплення, але на них ніхто не сидів. Загоничі перебралися на віз, який блокував дорогу і з якого був ідеальний вид, зручно розсілися, але ні на мить не відкладали своїх коротких клеєних луків, з яких вони нібито вміли в галопі поцілити птаха в небі.
«Я не надто тямлю в обов’язках жерців, — казав раніше Брус. — Але тямлю в війську. А на мосту стоятиме військо, і ми ж не абихто. Пройдемо, Руда Голово. Довірся мені».
Декого з тих, хто підходив до перегороди, солдати виводили кудись на площу, де веліли сидіти у натовпі, що дедалі більшав, а їхні клунки потрапляли на велику купу біля мосту. Цей стос злиденних пожитків лякав мене сильніше, ніж група подорожніх, яких змушували сидіти навпочіпки з руками за головою. Коли в людей так безцеремонно відбирають те, що вони несуть у руках, це не віщує нічого доброго. Бідняк бере з собою все, що в нього лишилося. Якщо клунок опиняється на безладній купі, це звучить, як зловісне: «Це тобі більше не знадобиться».
Командир сидів на складаному стільці за столиком, на якому стояв коштовний, розмальований деревною смолою бутель та оправлена в золото тиква для пальмового вина. Він обмахувався мископодібним шоломом піхоти і знудженим поглядом дивився на натовп, що розливався перед ним.
Ми пройдемо. Це всього лише військо. А ми все ж належимо до просвітлених. Ми слухаємо виключно підземний голос Матері й Пророчиці, яка прийшла з пустелі, несучи правду. На грудях Бруса висить залізна скорпениця. Ключ, який відкриє всі двері на нашому шляху. Ми веземо скриньку. Через міст. Далеко. У Кебзеґар. До воріт Нагель Зима. На край світу.
Наш візок протиснувся крізь натовп і ми під’їхали до перегороди. Один із віслюків, витягнувши морду, понюхав бутель, що стояв на столі десятника.
Я мовчав. Я лише дурень. «Прищавий» Аґирен. Заледве можу говорити і то так белькочу, що мене розуміє тільки мій господар.
Я бездумно поворушив ротом, ніби щось жував, і всунув палець у ніс. Подорожні, що намагалися перебратися через міст, з схиленими головами опустилися на коліна навколо нас.
Десятник підвів погляд і наткнувся на дзеркальну непоказну маску жерця, що світилася, немов великий місяць у повні. Він встав зі стільця і притис кулак до чола.
— Нехай усе стане єдиним, — промовив він.
Коли Брус озвався з козлів, його бляшаний, вібруючий, як струни сітари, голос звучав владно й по-чужому. Спершу я не зрозумів жодного слова. Почухав себе під курткою і далі завзято крутив пальцем у носі. Мова Єдності — це давня амітрайська. Цю мову можна було зрозуміти, але її граматика була дивною і вже багато поколінь нею послуговувалися лише жерці.
— О прокляті птахи воєнного насилля, що стримує Слово Матері на його шляху до загублених сердець. Для мандруючого Слова поспіх — це благословенний обов’язок.
Приблизно так це звучало. Якщо я щось зрозумів із горлових звуків давньої мови, то Брус сказав десятнику, що він кур’єр. І що поспішає.
Я зрозумів, але солдат — ні. Він вловив тільки «прокляті птахи» і «війна», тож прийняв це на свій рахунок і вирішив, що Брус його лає.
— Пане, нам просто наказали, тобто, блокувати міст. Вибач, просвітлений, тобто, або просвітлена... Це храм наказує... Вибач, я не говорю по-давньому, я з Насіму...
Брус нахилився з козлів, дістав із-під вбрання амулет залізної скорпениці й простягнув уперед. Його голос прозвучав, як скрип заіржавілих воріт.
— Поспішати. Це важливо. Відкрити перегороду, гоп-паган.
Командир, витерши піт із лиця, кинув через плече наказ. Нагоничі зістрибнули з воза і, натискаючи на важкі борти, перекотили його вбік. Тепер обидві підводи стояли біля однієї балюстради, залишаючи вузький прохід, через який могла проїхати наша бідарка. І тоді я побачив стару.
Вона сиділа на табуреті за возом, за її спиною пантрували двоє жерців, один із парасолею, другий — із солом’яним віялом. Вона не носила ані шат жерця, ані дзеркальної маски, натомість була так щедро загорнута в незрозуміле буре лахміття, наче справді потерпала від холоду. Кожен, хто проминув перегороду й кому залишили клунок і пустили звивистою стежкою між кибитками, підходив до неї, і тоді вона підводила обличчя, на якому блищали тьмяні, вкриті золотавими більмами очі, і торкалася старечою долонею його лиця. Її губи рухалися, ніби жінка безперестанку бурмотіла якісь прокльони чи молитви.
Коли я її побачив, то відчув, як моє серце раптом розбивається, немов глиняний дзбан. Дзбан, повний страху.
Відунка.
Відунка зі сліпими очима, такими ж, як очі найманця, який убив мою Іріссу. Як очі леопардів Пророчиці. Золоте більмо.
Що вона побачить, коли торкнеться мого обличчя?