Решта розшнурували каптури, опускаючи вічка, що прикривали роти й носи, й демонструючи повні вдячності усмішки. Вони пили довгими ковтками, поглинаючи міцний мед, гарячу воду й трави, які — як запевняв Вороняча Тінь — за кілька хвилин присплять найпильнішу дуенью.
Драккайнен навіть не мусив вдавати, що сам п’є. Коли барильце дійшло до нього, білі вершники вже гойдалися в сідлах, один за одним сповзаючи на кінські шиї.
— Починаємо, Цифрал, — буркнув він під ніс. Зіскочив з коня, відстібнув від сідла бурдюк, облив землю під кінськими копитами мутною мулистою бурдою, утворюючи форму замкнутого кола. Рідина засяяла миготливим блиском діамантового пилу.
— Ти впевнений, що це спрацює? — запитала фея з нервовими нотками в голосі.
— Ні в чому я не впевнений, бо ні в чому не можу бути впевнений, — сказав він, обережно постукавши лезом ножа по керамічному захисту Списа Бовдурів. Глина тріснула. Коні, що стояли в дивному порядку, почали пирхати і стригти вухами. Драккайнен обережно зняв скам’янілу шкарлупу із древка і сховав її за пазуху. Натомість вийняв зв’язку ременів, вклав їх у зуби, після чого взяв руку першого з вершників і прив’язав її до списа. Коли прив’язав двох, не мусив більше його тримати — частково схований у футлярі, він вертикально висів між кінськими головами. Вуко бачив, як він ясніє миготливим німбом мініатюрних сяйливих іскор.
— Готово... — він поліз за пазуху, дістав висушену ягоду й кинув її в рот. Заплющив очі. — Дві вершини в тумані, що горнуться одна до одної, як дві половинки однієї дупи, — продекламував він фінською. — Завжди ті самі рвані лінії гір, затягнуті сизуватим опаром. Видимі здалеку дві плями лісу, що повзуть по узгір’ях, палаючи розкішними барвами осені. Сімдесят три хвойні кущі, покручені так, ніби над ними попрацював майстер бонсай. Розкидані навколо біло-сірі брили вапняних валунів, синюватих, як зіпсоване м’ясо. Сяйливе харкотиння сніжних ковпаків на верхів’ях...
Вуко знав, що не спроможний стерти зі споду повік цього краєвиду. Жодне інше місце він не знав так добре, як це.
Щоб це зрозуміти, треба самому певний час побути деревом.
Перенесення було, ніби зблиск і поштовх. Випалений під повіками пейзаж виріс із нічого й ударив йому в обличчя.
Розплющивши очі, Вуко побачив саме те, про що подумав, тільки поглинуте глибокою темінню зимового досвітку.
Чийсь кінь заіржав. Драккайнен розв’язав ремені, що тримали руки воїнів. Спалле безвладно зсунувся з сідла, ніби мішок. Вуко посадив його й перевірив пульс на шиї.
Потім у решти. Усі були живі і спали, глибоко дихаючи.
Він поліз за пазуху і знову дістав шматок відбитої керамічної оболонки, а також хутряний згорточок із м’якою замазкою. Старанно й надійно заклеїв тріщину, а потім застібнув клапан шкіряного футляра. Миготливий відблиск сили зник. Залишилася галявина, повна чорних випалених цурпалків дерев, укрита снігом, із нетиповими кучугурами, що підозріло нагадували вершників.
— Ядране, хай коні ляжуть на землю, — пробурмотів він коневі на вухо.
Кінь коротко заіржав, легко вкусив одного за бік, а іншого штовхнув задньою ногою. Тварини лягли одна біля одної. Ґрунальді зсунувся вперед у сніг і захропів.
Треба було почекати.
Стежка, що збігала вниз, була урвистою, але верхових коней можна вести без проблем.
— Треба було сказати, що ти збираєшся діяти! — приглушеним голосом просичав Спалле. — Так не годиться. Приспав нас, наче тварин якихось...
— По-іншому ніяк, — прошепотів у відповідь Вуко. — Не галасуй.
— Від цих пісень богів можна розхворітись, — бурчав під носом Спалле, — на страшну хворобу...
Варфнір, який ішов останнім, замітав сліди гілкою. На відстані кільканадцяти кроків попереду них скрадався Ґрунальді без коня, обережно ступаючи по снігу. Навколо вставав понурий свинцевий світанок. Ледь сіявся сніг.
Їх було четверо, і йшли вони швидко. На них були вишиті зигзагоподібними зміїними візерунками кожухи зі знаком Танцюючих Зміїв на спині, вишукані шоломи, вдягнені на хутряні капузи, з яких пашіло парою. Певно, йшли так іздалеку.
Попереду — великий бородатий чолов’яга в шубі й шоломі, оздобленому гребенем, схожим на атакуючу кобру, із відлогою, що радше нагадувала риб’ячі плавці, він ніс у руках лук і щомиті припадав до снігу, обережно водив пальцями по засипаних слідах попереднього дня, ніби це був шифр Брайля.
Воїни мовчали, уважно роззираючись.
Було схоже, що вони когось шукають, і то нервово.
Група вийшла на невеликий перевал. Велетень попереду раптово зупинився і підняв угору кулак. Усі зупинились на пів кроці, якомога тихіше познімали зі спин щити й міцніше стисли списи.
Бородань однак не сказав ані слова, тільки вдивлявся униз по схилу, а на його чолі пролягла вертикальна зморшка. Його люди, збившись у купу позаду, терпляче чекали.
Воїн, покинувши постерігати за схилом, глянув на замет за два кроки від нього. Здивовано звів брови й нахилився, щоб роздивитися. Кучугура вибухнула йому в обличчя хмарою сніжного пилу.
Велетенський воїн обернувся до своїх, відкриваючи їхнім очам болт із чорним оперенням, що стирчав у нього з грудей, потім кашлянув жахливим свистячим відлунням і в цей момент дрібний ланцюжок обвився в нього навколо шиї.
На перевалі зчинився хаос.
Це не було схоже на звичайну сутичку, одну з тих, що точилися в цих горах без кінця, відколи Великий Аакен велів Зміям усе захоплювати. Усе відбулося блискавично й нагадувало бійню. У цьому не було й натяку на лицарське протистояння. Навколо Зміїв порскав сніг і несподівано в ньому з’явилися два білі створіння без облич і зі щілиною замість очей. Один із воїнів замахнувся сулицею, але навколо його зап’ястка обвився ланцюг із важком, той, кого він хотів поцілити, метнув йому в обличчя сталеву зірочку, після чого низько присів на розставлених ногах і різонув його по стегну. Інший вискочив з-поміж скель, де щойно нікого не було, рубонув Змія, що стояв позаду, по горлу і зник. Останній зі Зміїв перескочив конаючого бороданя і кинувся тікати, коли вибухнув іще один замет і новий сніжний демон копняком збив його з ніг, заскочив на спину й затиснув ланцюг на шиї.
Усе тривало максимум кілька секунд.
Воїн, що лежав обличчям у сніг, був засліплений страхом. Сам не знав, що з того, що він побачив, було страшнішим. Білі істоти, що з’являлися нізвідки, чи їхня нелюдська тактика. Дивний напад по кілька на одного з химерною зброєю. Вони навіть не намагалися ні з ким боротися. Один бив по ногах, інший — в обличчя, третій — по зброї, і людина вмить була мертва. А вони вже бралися за наступного. Вбивали блискавично й безпристрасно, ніби працювали в полі чи вирубували кущі.
Йому брутально підняли голову, викрутили руки й затягнули кудись між скель.
— Добре, — кинув Драккайнен придушеним шепотом. — Хороша робота.
Спалле вже засипав кров свіжим снігом, Варфнір і Ґрунальді хапали першого зі Зміїв за ноги й руки, щоб скинути в поблизьку щілину між скель, де внизу шумів струмок.
— Секунду, — прошипів їм Вуко. — Знімайте з них кожухи, шоломи і щити. Ми перевдягаємося. А потім у прірву.
— Чув? — прошепотів Ґрюнф до полоненого, піднімаючи його підборіддя вістрям меча. — Вискакуй із кожушка.
— Так... Так... — застогнав переляканий воїн. — Зараз... Віддаю... Не вбивай.
— Я запитаю раз, — повідомив Драккайнен тим самим тихим шипінням з глибини свого білого каптура. — Не скажеш — видовбаю око. Ясно?
— Так... Будь ласка...
— Як дійти до Музичного Пекла?
Хлопець відповів швидко, белькочучи й ковтаючи звуки. Щойно він переслідував рабів-утікачів. На власній землі. Те, що зараз сталося, неможливо було навіть зрозуміти. Йому здавалося, що він бачить якийсь моторошний кошмар. Тим більше, що це все сталося за одну мить.
Драккайнен утрамбував трохи снігу й почав малювати кінчиком ножа.
— Тут ця гора. Тут перевал. Це струмок. Куди йти до Музичного Пекла? Де Шпичак?
— Знову ця його мавпа, — буркнув Спалле. Але хлопець якимось дивом — може, з переляку — зрозумів миттєво й тремтячою рукою намалював решту мапи.