— Добре, — підсумував Драккайнен. Варфнір вийняв із рукава короткий ніж. Хлопець ледь не вибухнув.
— Я ж сказав... усе... Будь ласка...
— Відведи його набік, — крижаним тоном кинув Вуко. — І не залий кров’ю кожух.
— Ну, давай, юний Змію, — озвався Варфнір. — Я зроблю це швидко. Не болітиме. Не те, що цей ваш Танець Вогню.
Навіть крику не було чути.
Пролунав тихий свист і зі снігу на узбіччі виросло п’ять укритих білими попонами коней. П’ятеро воїнів-Зміїв у кожухах зі знаками Танцюючих Зміїв, з круглими щитами і в шоломах рушили далі в дорогу.
— Нащо це лахміття? — запитав пригнічено Ґрюнф.
— Нам треба пройти через долину, — пояснив Драккайнен, — яку називають Садом насолод. Більшість парків атракціонів на зиму зачиняють, але ніколи не можна знати напевно.
— Паршиво мені, — зізнався Варфнір. — Це не був добрий бій.
— На жодному з нас навіть подряпини немає, вони мертві, ми здобули інформацію й одяг, а витратили лише кілька хвилин, — відповів Драккайнен. — Це і є справжня війна. Я знаю, що паршиво, але це необхідність, а не розвага. Закінчимо роботу — знову зможете битися з честю. А ми тут не для того, щоби ви гинули в дурних бійках.
Вони мандрували вкритим снігом Садом земних насолод. Їхали рядком, зі щитами на спинах, удаючи знуджений патруль. Але нікого не зустріли. Не видно було квітів, замерзлий фонтан і обліплені снігом лобстероподібні скульптури справляли ще химерніше враження, ніж під час його останнього візиту.
— Мають бути ще якісь принади під дахом, — буркнув він собі під ніс.
— Та гора... — несміливо озвався Спалле. — Виглядає абсолютно як гола баба...
— Так, — відказав Вуко. — Після війни приїдемо сюди на екскурсію, роздивишся. Зсередини. Але надто воно розрекламовано. Все під туристів ніби.
— Де вони всі живуть? — запитав Варфнір.
— З іншого боку долини і в наступній. У таких кам’яних будах, але туди ми навіть не потикатимемося.
А потім вони натрапили на дорогу. Широкий, протоптаний у снігу шлях зі слідами багатьох людей.
Драккайнен раптом застиг, стрибнув ногами на сідло й глянув назад.
— З коней, — прошипів. — Убік, у глибокий сніг. Повкладати коней і зробити замети! Зникаємо!
За кілька хвилин через рівнину проїхала величезна кутаста підвода на оббитих бляхою колесах, окута залізом, наїжачена сталевими шпичаками. Вона рухалась завдяки десяткам людей у обдертих каптанах і рештках хутра, які тягнули її, запряжені в дишло, підпихали спиці коліс і штовхали буду один поперед одного, падаючи і встаючи.
Короб воза був розписаний кольоровими, хоча й понурими примітивними малюнками сонця, яке пожирають змії, і двох місяців.
Погонич на козлах був повністю закутаний у кошлату шубу, його голова була обмотана картатим шарфом так, що виднілась тільки щуряча пика. Він тримав довгий батіг з купою ременів, прикрашених на кінцях важками.
За підводою крокувало кільканадцять крабів, потім кілька вершників у вишуканих, хоч і ледь поіржавілих сегментарних латах, хтось навіть тримав абсолютно недоречні тут турнірні списи.
Конвой перетнув долину й запанувала тиша, яку переривало лише каркання ворон.
Минуло ще трохи часу, перш ніж вони обережно виборсалися з-під снігу. Ґрюнф вивів з-за пагорба змерзлих знервованих коней у попонах, вкритих снігом.
— Що це було?! — запитав обурено Ґрунальді.
— Так виглядатиме світ, якщо ми програємо, — безжально пояснив Драккайнен. — Здається, наш чарівник саме повернувся додому. Принаймні так я сподіваюся.
Вони повернули в бік долини й почали дертися між скель біля підніжжя гори.
— Зараз скоротимо шлях, — пояснював Вуко. — Тут за цією горою є місце, яке він називає Музичним пеклом. Оце був Сад насолод. Важко це описати, але так Дієвець перетворює Зміїв на те, з чим ви маєте справу. Страждання й насолода поперемінно. Зараз розділимося.
Він відламав суху гілку й відірвав від неї невеличкі палички, а потім із двох зубами здер кору, залишаючи світлі кінцівки.
— Ті, хто витягне світлі, підуть з кіньми туди, на північ, приблизно тисячу кроків. Знайдіть пусте відлюдне місце і сховайтеся. Не розпалюйте вогнища. Чекайте. Це може тривати й кілька днів. Якщо ми прибіжимо так, ніби за нами женуться всі демони світу, готуйте коней, бо це значитиме, що так воно і є. Тягніть палички.
Він простягнув до них кулак, з якого стирчали патички. Вони одночасно потягнулися за ними.
— Спалле й Варфнір залишаються з кіньми, — ухвалив Вуко.
— Знову! — буркнув злий Спалле. — Спершу вивихнута стопа, а тепер патичок.
— Не нарікай, — відповів Драккайнен. — Тут немає кращої чи гіршої роботи. Усе однаково паршиве. Беріть зброю й канати. Нас чекає підйом.
Сніг став густішим.
— O, Tenenbaum, о, Tenenbaum, ta da ti, da, da, da, daa, — почав понуро наспівувати Вуко, розплутуючи бухту канату.
Спалле й Варфнір відвели коней, бурмочучи щось під ніс, і вже за кілька кроків злилися зі снігом, наче привиди завії.
— Ліземо по черзі. Перший зупиняється на кінці каната і страхує того, хто нижче. Ті, хто внизу, стежать із луками, щоб ніхто не припхався. І так по колу. Поки я йду першим. Це не надто складне узгір’я.
Фортеця, звана Шпичаком, вирувала із гуркотом, розмішуючи сніжний замет, обертаючи косами, розмахуючи маятниками й розрізаючи повітря колесами. Відчувалося, як від неї б’є вітром.
— Що це таке? — видихнув Ґрунальді з невимовним жахом. — Що це взагалі таке?
— Лігво чарівника, — сказав Вуко понуро, розкладаючи товсту шкіру на снігу і влягаючись на животі. Спис у чохлі поклав перед собою. — Він би змастив це все чи що, оглухнути ж можна. Не стирчи на фоні неба, старий. Знайдіть собі зручні затишні місця з хорошою оглядовістю і тримайте луки напоготові. Ваша робота полягає в тому, щоб мені ніхто не заважав. Добре закутайтесь і випийте по солідному ковтку оцього. Обережно. Воно пече.
— Що це? — важко видихнув Ґрунальді.
— Сливовиця. Найкраща. Далматинська. А тепер підготуйтеся до довгого чекання.
— Він в оцьому живе? Де?
— Воно складається так, як йому заманеться. Це Дієвець. Я ж вам казав.
— Звідки мені було знати? Зазвичай же щось дофантазовують, щоби було цікавіше.
— Що тут іще, ріски materinu, може бути цікавіше? Ти з дуба впав?
Вони чекали.
Мороз пробирав до мозку кісток, але принаймні їх присипав товстий шар снігу.
— Не засинайте, perkele, бо не прокинетеся!
Це тривало кілька годин, але годин, що тягнулися вічність. Вони лежали, закутані в хутряний одяг і вкриті маскувальними комбінезонами, але холод запускав свої пронозливі мацаки в носки черевиків і за коміри. Що гірше, на виступі, на якому вони причаїтися, дуло. При чому дуло люто.
Та все ж через пару годин щось почало відбуватися. Спершу було видно, як звідусіль надходять Люди Зміїв. З вершини вони здавалися маленькими, ніби мурашки, що тюпали довгими вервечками до свого мурашника, вируючого залізного замку, і стягували туди соснові голки.
Вони сходилися з півгодини, і зрештою на безпечній відстані від замку утворили буро-чорний півмісяць, ніби хтось сипонув на сніг жменю маку.
А потім знову під’їхала підвода. Інша, хоча також страшна й кутаста, окута залізом і наїжачена шипами. На цій не було малюнків на боках, вона була понурою, іржаво-чорною. Підкотилася під замок і зупинилася.
З натовпу почувся віддалений гамір, схожий звідти на шум моря.
— Не спите?! — запитав Драккайнен. — Що там видно?
— Чисто, — прохрипів Ґрюнф.
— Нікого, — підтакнув Ґрунальді. — Тільки я не відчуваю ніг.
— Рухай пальцями в черевиках, — порадив йому Драккайнен, розстібаючи чохол Списа Бовдурів. — Якщо нам пощастить, це падло вилізе. Цей натовп, здається, саме тому і прийшов.
Він трохи підповз уперед і визирнув.
Фортеця Шпичаків почала змінювати форму. Деякі елементи сповільнювались, інші зупинялися, зубчасті колеса з глухим гулом сталі вгризалися одне в одне, переміщались якісь засуви й штоки. Попереду розкрученої шипастої астролябії завбільшки з офісний центр почав будуватися поміст із круглим подіумом на кінці. Поступово, фрагмент за фрагментом, з гуркотом і скреготом заліза.