— Чудово, paskiainen, а тепер виходь... — процідив Вуко, присовуючи до себе спис. — Ну давай, ходи до татка...
Віз також заскреготав, потужні засуви роз’їхались і наїжачений колючими нютами люк попереду, схожий на пандуси поромів, опав додолу.
Він почув гуркіт безлічі підкованих черевиків, а потім побачив, як понад десяток Зміїв тягнуть ланцюги.
— Привезли йому дракона, — здогадався він. — Нарешті він їм вдався, падло.
Але це був не дракон.
— Jebem ti dušu... — пробурмотів шокований Драккайнен.
Ланцюги були прив’язані до сітки, а сітка тримала круглий кам’яний диск, який весь час обертався навколо осі, сунучи над землею, немов судно на повітряній подушці. На камені сидів худий, як дервіш, старий, схожий на мавпу. Сидів, схрестивши ноги, сперши руки об коліна і звісивши голову, й обертався.
— Perkele... — знову процідив Драккайнен. — Бондсвіф?! Обидва Ведмеді?!
Замок загуркотів востаннє і на помості з’явився Ван Дікен. У тому самому довгому плащі й із зачесаним назад волоссям, що лисніло, як вороняче крило. Він спирався на величезну сокиру з двома клинками і держалом, обплетеним зміями, що розтуляли свої пащі на лезах.
— Нарешті ти скористався моєю гостинністю, Бондсвіфе! — голос Ван Дікена загримів, немов із динаміків на стадіоні, й луною покотився по горах. Він простягнув долоню й пальцем показав на старого, який продовжував обертатися.
— Погляньте на нього! Погляньте на останнього Пісенника! Того, хто сидів у печері під Горою Стогону й мав сміливість насміхатися з мене! Насміхатися з моєї роботи! І де він тепер?!
Натовп заревів, але без підсилювачів це був просто шум. Нічого особливого.
— Де твоя міць, Бондсвіфе?! На цій землі аж до моря є тільки один Дієвець! Тільки один той, що дає владу Зміям! Тут немає місця для таких боягузливих свиней, які не спроможні нічого вдіяти! Нічого! Ти можеш лише крутитися на цій своїй таці й прагнути нірвани!
Ще один рев з таким же мізерним результатом. Драккайнен почав нервово розстібати ремінці чохла.
— Jebem ti svinjsku mater...
Однак у цей момент щось почало відбуватися. Повітря навколо Бондсвіфа згустилося, камінь закрутився швидше. На ньому з’явилися електричні розряди й іскри.
— Ти — ніхто, Ван Дікене, — голос Бондсвіфа звучав, немов шепіт, але потужний шепіт, здавалося, що самі гори його видають. — Ніхто й нізвідки. Ти нічого не розумієш. Ти — немов капризне дитя, яке знищить і підпалить усе заради самого нищення. Навіть твоє ім’я нічого не значить. Це тільки пердіж. Я йду, бо не хочу дивитися на твоє творіння. Мене переповнює огида. Я йду, бо настав мій час.
Блискавки оточили старого короною розрядів.
— Досить! — сичання Ван Дікена вперіщило, як батіг. Блискавки навколо каменя зникли. Обидва Ведмеді роззирнувся безпорадно й дещо занепокоєно. Його диск перестав обертатися.
— Здохнеш, коли я тобі дозволю, — крикнув Ван Дікен. — Твоя свідомість нічого не варта в порівнянні з моєю! Спочатку я витисну з тебе кожну так звану пісню богів! Кожну дрібку сили! Лише тоді я дозволю тобі здохнути.
Здавалося, що Бондсвіф хотів би ворухнутися, але не може. Виглядав так, ніби зрісся зі своїм диском. Навіть з висоти виступу було видно, що він стривожений. Його стоїцизм раптом кудись зник. Обидва Ведмеді був нажаханий.
Драккайнен витягнув спис із чохла, відкинув біле хутро, яке його маскувало, зірвався на ноги й розбив глиняну ослону об скелю.
— Aiitisi nai poroja! — закричав і шпурнув спис прямо в Ван Дікена. Спис помчав зі скельного схилу, ніби в нього з’явилися крила. Пришвидшувався, як ракета, тягнучи за собою косу миготливого туману, що нагадував діамантовий пил.
Усе це разом тривало секунди дві. Ван Дікен нажахано кувікнув, його голос розлився над рівниною, як скрипіння величезних дверей. Він обернувся до брами замку, вже знаючи, що не встигне, спис уже робив поправку на його рух, уже повертав плавною дугою, як самонавідний снаряд, волочучи косу діамантового пилу.
— П’ять... — Драккайнен почав задоволено відраховувати. — Чотири... Бажаємо приємного... Ox, perkele saatani vittu...
У цю мить Бондсвіф підняв руки і з лютою втіхою загорлав. Спис Бовдурів раптом загальмував, задираючи вістря, різко розвернувся, розмазуючи магічний пил віялом у повітрі, й прошив Бондсвіфа Обидва Ведмеді наскрізь.
Драккайнен стояв скам’янілий, стиснувши кулаки й вищиривши зуби, дивився, як пробитий списом старий Пісенник несподівано розжарюється, як зварювальна дуга, й вибухає снопом веселкових іскор.
Вуко прийшов до тями лише від лютого реву Ван Дікена, що розлився горами, як відгомін землетрусу.
Над фортецею Шпичаків виросла чорна, веретеноподібна хмара, вируюче торнадо. Прямо під нею стояв Ван Дікен із задертими вгору руками й хижо ревів, і його рев зливався зі стугоном урагану.
Натовп під замком у розпачі розбігався, ніби дрібні кульки, висипані з коробки.
— Забираємося! — загримів Драккайнен. — Валимо! Бігом!
Вони з’їжджали, як ошпарені, ранячи долоні канатами, коли з вируючого над фортецею торнадо ударив пучок блискавок, бомбардуючи узгір’я. Змія срібної плазми з сичанням кидалася на вершину, з гори спадало каміння, на карабінах канатів розцвіли вогні святого Ельма. Вуха роздирали гуркіт і тріск.
— Уперед! — горлав Драккайнен унизу, коли вони з’їхали й на голови їм серед кам’яних уламків упав палаючий канат. Він не чув власного крику. — Нахилити голови! Подалі від дерев! Це лише блискавки!
У раптовій пітьмі щомиті мигтіло ядуче електричне світло, дерева навколо них палали, раз у раз стаючи ціллю блискавок.
— Уперед! Уперед!
Блискавки вдаряли систематично, розносячи все на друзки, але не поцілили нікого з командос. А потім Ґрунальді прилетіло уламком скелі прямо в голову, і він упав на ходу, залитий кров’ю, що була абсолютно чорною в сяйві блискавиць. Драккайнен підняв його з землі, перекинув собі через плече. Ударила ще одна блискавка і ще одна. Каптан на спині Ґрунальді загорівся. Вуко скинув друга на землю, прокотив по підталому снігу й потягнув далі. Ґрюнф зі смішним непотрібним луком у руці біг за ними спиною, намагаючись їх обох прикривати, ніби можливо було стріляти по блискавках.
— Де ці срані коні! — верещав Ґрюнф.
— Ґрунальді, не здихай, jebem ti dušu! — горлав Драккайнен.
Блискавки й далі бились об землю і скелі, каміння зі свистом шмигало в повітрі, але торнадо залишилося позаду.
Вони брели підтюпцем, по-пияцьки, підтримуючи Ґрунальді, який валився з ніг. Над ними гуділа темінь і гриміла буря.
Коней вони побачили трохи далі, на дні невеличкої котловини. Стояли там, укриті білими попонами, збившись тривожно в гурт. Поруч на залитому кров’ю снігу лежало кілька Людей Зміїв, ще кільканадцять стояло колом навкруги, з мечами в руках. Спалле й Варфнір стояли на колінах у заляпаних їхньою юшкою білих маскувальних костюмах. За обома стояло по Змію, приклавши леза до їхніх горлянок.
Драккайнен зупинився, як вкопаний, і опустив руки, впустивши Ґрунальді, який упав безсило, як мішок.
Ґрюнф Колюче Серце зупинився прямо за ним, з луком у руці й стрілою на тятиві.
Пару секунд вони мовчали.
Блискавки припинилися й западала важка тиша, аж дзвеніло у вухах, тільки звіддалік гуділо полум’я.
А потім повітря пронизав дивний звук, що нагадував оглушливий сталевий щебет чи регіт. Курликання залізного журавля.
Сокира пролетіла над горою і, перевертаючись у повітрі, жбухнула на них просто з хмар.
Ґрюнф штовхнув Драккайнена, звалюючи його на безвладне тіло Ґрунальді. Пролунав різкий хруст. Колюче Серце повалився на землю, з його спини стирчало лезо-півмісяць, оздоблене роззявленою пащею змії. Навколо людей на землі розлилася величезна червона пляма, що розтопила сніг, перетворюючи його у іржаве болото.