Драккайнен зірвався на ноги швидше, ніж упав, але було запізно. Запізно для всього.
— Ґрю-унф! — крикнув він, а потім вирвав із його тіла сокиру й жахливо завив: «Ван Діке-ен!», схопив зброю обома руками і жбурнув назад. Бердиш полетів у небо, його провели поглядом ті, хто стояли навколо. Здавалося, він повернеться саме туди, звідки прилетів, але сокира, обертаючись у повітрі, здійнялася вгору дугою й рухнула кудись у сніг, як звичайний мертвий шматок заліза.
— Досить цієї забави, — озвався парубок у чорному плащі, що стояв на чолі загону. — На коліна і руки на голову, диваки. Хіба що комусь кортить зустрітися зі Зміїним Жалом.
Він недбало відкинув плащ, відкриваючи поглядам обплетене тасьмою руків’я універсального розвідницького меча фірми «Нордланд Аеронаутікс».
— Залюбки, — процідив Вуко й вийняв обидва свої палаші. — Ще й як залюбки.
Хлопець дивакувато присів, а потім витягнув меча і рушив уперед. Забряжчала сталь і мономолекулярне лезо опинилось у лещатах перехрещених клинків палашів, а Драккайнен так угрів Змія головою в ніс, що той опинився на землі.
— Його взагалі не так треба тримати, — сказав Вуко. — Ну, давай. Ще раз.
Змій підірвався з землі, витираючи кров, що цівками текла по його обличчю, видав лютий свистячий рев і кинувся вперед, завдаючи кілька блискавичних ударів. Леза в руках Драккайнена замигтіли, як лопаті турбіни, задзвеніла сталь, і Вуко миттю відбив три удари підряд, обернувся навколо своєї осі, двічі розтяв хлопцеві груди, відрубав руку й перерізав по горизонталі живіт, випускаючи кишки. Нещасний Змій згорнувся калачиком і впав на коліна, не спроможний навіть скрикнути. Драккайнен стояв над ним, уже тримаючи свій шінобі кен.
— Один біс, — мовив він. І коротким ударом рубонув хлопця по шиї, відтявши голову.
А потім розвернувся до Зміїв, що стояли навколо котловини.
— Хто ще хоче стати героєм? — запитав. У нього був спокійний голос, але із закіптюженим обличчям і в білому костюмі, забризканому кров’ю, виглядав він страшно. Змії рефлекторно відступили.
— Хтось іще хоче бути героєм? — запитав він знову з ледь відчутною істерикою в голосі.
— Ти! — завив Змій, який стояв за Спалле, тримаючи дрижке лезо біля його шиї. — Кидай зброю, бо я його вб’ю!
Свист був коротким. Змій підскочив на місці й раптом геть безвладно випустив меча. Спромігся глянути вгору, на власне чоло, в якому стирчала сталева зірка і звідки лилися цівки крові, а потім, здивований, осів на землю. Спалле мотнув головою й лупнув його в обличчя. Досі ошелешений Ґрунальді, який щойно, похитуючись, стояв на колінах, опустив другу зірку й упав на бік. Водночас Варфнір схопив за зап’ястя Змія, який тримав лезо біля його шиї, другою рукою вчепився йому в комір, перекинув через спину і всадив вирваний у нього меч у груди, пришпилюючи до землі.
— Хто наступний?! — істерично завив Драккайнен, скочив на Зміїв і підніс меча. Принаймні так це виглядало. Троє воїнів, які стояли найближче, застигли нерухомо, після чого один несподівано впав, обертаючись навколо своєї осі, другий порснув кров’ю з рота й повалився безвладно, як мокра сорочка, а третій повис на руках тих, що стояли за ним, судомно хапаючись за чийсь каптан. Ті почали відступати. Спалле й Варфнір стали обабіч Вуко й тоді Змії кинулися тікати.
Спалле привів коней. Ґрунальді посадили по-звичному, даючи сповзти на шию скакуну й притримуючи з боків, Ґрюнфа Колюче Серце, стернового Атлейфа, перевісили через сідло.
— Ніхто не лишається... — прошепотів Драккайнен, витираючи сльози, що котилися закіптюженим лицем.
— Ми ж його хоч убили? — запитав Спалле.
— Ні. Там був іще один Пісенник, який хотів померти. Він спрямував Спис на себе.
— Це недобре.
— Так.
— Що тепер? — запитав Варфнір.
— Тепер, — хрипло відповів Подорожній, — додому. Прямо на Землю Вогню. Не зупиняємося.
— А якщо хтось стане у нас на шляху?
— Не зупиняємося, — повторив Драккайнен, нахилився до піхов свого меча й очистив їх снігом.
Вони гнали, як шалені, вже не дбаючи про маскування. З-під копит бризкав лід і клуби снігу, коні порскали парою. Навпростець.
На Землю Вогню.
Позаду весь час скаженіла буря, величезна чорна хмара, здійнята гнівом Ван Дікена, вирувала над долиною, зблискуючи пучками блискавиць. Грім безперервно тріскотів десь за їхніми спинами, блискавки спалахували раз у раз, трощили дерева й узгір’я не розбираючи, хаотично й випадково. Очевидно, Пісенник не знав, звідки прилетів Спис, або просто метався в сліпій люті.
Ймовірно, він не панував над власною бурею.
Вони не зупинялись. Як і було наказано.
Навіть коли на дні якоїсь долини наскочили на групку розгублених Зміїв, що витягали віз із замету, просто пролетіли по них, під виск і свист заліза. Відтята рука й голова покотилися в сніг, залишився тільки перехняблений віз і чорно-червоні покручені тіла, що звивались і дрижали в іржавій твані.
Кілька разів вони залягали в якихось закамарках і перечікували, засипані хурделицею, тулячись навколо непритомного Ґрунальді й Ґрюнфа, загорнутого у власний плащ, що як лежав, перевішений через спину коня, так і затвердів зігнутий навпіл.
У пастку втрапили десь на дні чорної, немов смола, зимової ночі, серед снігу, що великими клаптями сипав із неба, десь уже практично на кордоні з нічиєю землею. Дослівно на відстані простягнутої руки від Землі Вогню. Принаймні так здавалося.
Зміїв було небагато, до двадцяти максимум, але їм вдалося оточити їх у невеликій котловині серед скель.
Цього разу вони попалися. Можливо, Ван Дікен ще навіть не попередив Зміїв. Можливо, це був звичайний штурмовий загін. Але Люди Вогню й так обрали найкоротшу й найлогічнішу дорогу на інший бік гір. Можливо, вони були не перші, хто втрапив у цю пастку.
Але вони втрапили.
Зрозуміли, що проходу немає, лише коли перед ними виросла натягнута сітка, а навколо почали падати смолоскипи.
— П’ятеро з луками вгорі, навпроти, — процідив Спалле. — І ще принаймні кілька зі списами.
— За нами так само, — повідомив Драккайнен.
— Що тепер?
— З коней.
— Не здамося!
— З коней! — повторив Драккайнен і розшнурував маскувальну капузу, випускаючи клуби пари.
— Ми можемо або збитися спинами один до одного, — поволі і спокійно сказав Варфнір, — або розсіятись і спробувати щастя по одному й пішки. Але щось мені здається, що нас тут перестріляють.
— Вітання від Змія, собаки! — пролунало десь згори. Перша стріла з глухим шурхотом врізалась у замет, здійнявши фонтан снігу.
— Покладіть коней. Накрийтеся щитами і лежіть обличчям до землі, — голос Драккайнена був незвично спокійним і ніби відсутнім. — Просто лежіть і не рухайтеся.
— Що ти хочеш робити?
— На землю! — просичав Вуко. Він поліз за пазуху й вийняв кілька зморщених, як родзинки, ягідок, що в темряві мжичили миготливим блиском веселкових іскор. — Не вставайте, поки все не закінчиться.
Він зняв каптур, кинув ягоди в рот, поправив меч на спині й вийняв обидва палаші. Ртутно-веселковий відблиск з’явився у нього в очах спершу у вигляді плямок, що плавали без якогось порядку, потім — як однорідне жахливе сяйво.
— Зброю на землю й на коліна! Не лягати, сцикуни! — відлунювало від стін байраку.
— Цифрал, давай, — прошепотів Вуко.
— Ти впевнений? Щоб потім не жалівся...
— Пускай мене в хід, Цифрал! Хай буде, що буде.
Усе нові смолоскипи падали навколо них із сичанням, креслячи в повітрі смуги, як метеори.
Вуко розкусив і проковтнув ягоди, відчуваючи, як дивний шипучий присмак вдаряє у ніздрі і мозок. Йому здалося, що сніг набув кольору крові, що байрак укутало червоне світіння.
Їх угледіли з наріжної вартівні. Спочатку тріумфально затрубили з рогів, загукали хором і загупали по щитах. А потім усі побачили, як вони їдуть ступою, нога за ногою, побачили замість вершника перевішений через сідло клунок і безпорадну постать, що хиталася поруч, змучені сірі обличчя решти, маскувальний одяг, заляпаний кров’ю.