Вітальні вигуки стихли.
Прибулі мовчки під’їхали під частокіл і стали, як вкопані.
На озері гойдався корабель. Удвічі довший і вищий від скупчених в укріпленій пристані вовчих суден. Ба більше, він весь сяяв і мигтів, немов скульптура з льоду, навіть здавався напівпрозорим. На кормі був ахтер-кастель, трохи схожий на ті, що будували на кораблях Людей Вогню, але цей мав тільки одну щоглу й дивакуватий задертий ніс із настовбурченим штевнем, увінчаним драконячою головою. Виглядав корабель страхітливо, здавалося, що він світиться дивним зеленуватим блиском. Його корпус оточувала велика крига, на якій лежало кілька тіл.
— Що це таке? — прошепотів Спалле.
— Не знаю, — відказав Драккайнен. — Але нічого хорошого.
Ворота поселення обережно прочинилися, коли вони під’їхали, вояки вибігли зсередини й прикрили їх стіною щитів з боку озера й страхітливого корабля, який стояв на воді нерухомо й беззвучно, ніби вичікував.
— Він з’явився вранці, одразу, як ви поїхали, — сказав їм Атлейф після привітання, коли вони вже сиділи в великій залі, дрижачи від виснаження. — Він одразу стояв на озері. Ніхто не бачив, як він приплив, і ніхто з нього не сходив. Схоже на те, що він порожній. Лід іще не скував озеро, але корабель прибув із власним холодом. Крига тримається лише навколо нього. Спершу ми до нього гукали, але це нічого не дало. Троє наших підпливло човном і стало на лід, але вони тут же попадали, щойно підійшли ближче. Ґері й Ґеральді, батько й син. І ще Оронфір Дощова Тінь. Тепер лежать там, геть порослі квітами з льоду й ніхто не може забрати їхніх тіл. Люди, які колись попливли у невдалий похід, розповідали потім про острів, на якому живе Пісенник. Острів, на якому ростуть крижані дерева й кущі. Там ніби були такі кораблі. Але ми не знаємо, що це значить. З Крижаного Саду мало хто повернувся.
Драккайнен якусь мить мовчав, пальцями пестячи срібний келих із гарячим медом.
— Що з Ґрунальді?
— Житиме, якщо досі не вмер, — відповів чоловік, що сидів біля Атлейфа. — Часом прокидається і блює. Трохи марить, але ніби впізнає людей. Це хороший знак.
— Корабель з’явився того самого дня, як ми від’їхали? Не пізніше?
— Я ж кажу. Того ж дня на світанку.
Вуко стояв на краю помосту й дивився на корабель. Величезне, скляно-зеленувате судно гойдалося на воді, крига трохи підтанула, залишилась тільки серповидна коса, на якій лежали тіла.
— Це твоя робота, Ван Дікен? — прошепотів він. — Тобі здавалося, що я скандинавець, тому ти прислав мені дракар із льоду, так? Ти торочив щось про нібелунгів. От тільки це не в твоєму стилі. Ти ж знав, що я не сяду на нього. У твоєму стилі Босх. Я не бачу тут твоєї руки. Ти обожнюєш наркоманський сюрреалізм і голландських майстрів XVI століття. Цей корабель виглядає інакше. Моя мама була художницею, я вмію розпізнавати руку майстра, навіть такого жалюгідного богомаза, як ти. Цей корабель зробив хтось інший.
— Ти ж не збираєшся туди лізти? — запитала Цифрал. — Це пастка.
— Яка ж це пастка?
— Щось хвилююче. Як блешня на кінці волосіні. Щось, що прикує увагу того, хто шукає відповідей і не знає, що робити далі.
— Я справді не знаю. Спис зник. Ван Дікен живий. Колюче Серце загинув, рятуючи мені життя. Поразка.
— Ми живі. Решта також. Ти втратив одного, але двоє повернулися. Могло бути гірше.
Драккайнен підвівся і поглянув на воду. Вона мутнішала, ніби по ній розповзався молочний опар. Довгою смугою від помосту й до борту корабля. Поверхня вкривалася голками льоду, що хаотично плавали й складалися в візерунки на воді, перетворювалися на тоненькі пластинки, поєднувались між собою у лискучу верству.
А потім поверхня раптом замерзла з мелодійним кришталевим тріском, з’єднуючи поміст із кораблем стежкою льоду. Морозяний подмух ударив Вуко в обличчя.
— Вуко, ні... — попрохала Цифрал.
Драккайнен сів на краю помосту й обережно поставив підошву черевика на свіжий лід. Шкорина ледь затріщала, але витримала.
— Не роби цього, це справді дурість, — повторила Цифрал.
Він мовчав і обережно робив крок за кроком, пускаючи ротом величезні клуби пари.
Фея пурхала біля його голови із затятим обличчям, супроводжуючи його в понурій мовчанці, поки він підходив до борту й обережно піднімав лежачих людей. Задубілих, укритих кошлатим інеєм, немов срібним мохом, з якого стирчали невеликі крижані квіти з делікатними пелюстками й листочками, що кришилися від його дотиків.
Він тягнув одного за другим, застиглих у дивних викручених позах, легких, як пусті шкаралупи, й переносив на поміст.
Потім стояв над ними, гріючи руки під пахвами, й замислено дивився на корабель. На штевень з головою крижаного дракона, щелепа якого нагадувала вищирені бурульки, а очі були вузькі, як у змія. Тіло потвори вкривали складні переплетіння в’юнких узорів.
Зненацька почулося дивне рипіння й вуста одного з трупів розтулились, випускаючи хмарку пари. Вуко скам’янів, зустрівшись поглядом із блідими замороженими очима, припорошеними інеєм.
— Гидко? — пролунав химерний голос, ніби потріскування розколотого льоду. Голос, що промовляв англійською. — Атож, можна збридитися, — голос монотонно вів далі, ніби щось читав. — Проте, якщо вам не бракувало мужності, ви зізнавалися собі, що моторошна відвертість того виття будить у вас ледве вловний відгомін, неясне передчуття, що у ньому приховане певне значення — значення, яке ви, не такі вже далекі від мороку перших століть, цілком здатні осягнути.
— Хто ми..., — озвався другий, скручений бубликом, так само вкритий сріблястим мохом і так само мертвий, — ...ті, котрі забрели сюди? Чи поталанить нам упокорити цю дичавину, чи вона упокорить нас? Яким великим, неохопно великим було те безмовне, а може, й глухе щось[5]...
Драккайнен ошелешено стояв і слухав, але тіла більше не озивалися.
Він підняв перше з них і пішов до поселення.
Корабель безгучно гойдався на воді, а дракон на носі свердлив своїм зміїним поглядом спину розвідника, що віддалявся.
Бенкет скромніший, ніж зазвичай у таких випадках. Ми дуже часто п’ємо на пам’ять про Ґрюнфа й довго дебатуємо, що робити далі.
— Зрештою знайдеться вихід, — кажу. — Я саме збираюся його знайти. Ви поки сидіть тут. Обороняйтеся. Пошліть за підмогою до інших людей. Кажіть їм, що Ван Дікен не зупиниться на Землі Вогню. Він піде аж до Зміїної Горлянки. Не передихне, поки не підпалить усього світу. Щоб убити такого Пісенника, треба більше пісень і потужніших Пісенників. Я привезу рішення. Обороняйтеся. А якщо не можна буде інакше, сідайте на кораблі й пливіть звідси. Пісенник на ймення Аакен — це моя справа. Я прибув сюди, щоб його вбити, і зроблю це. Це все, що я хотів сказати.
— Чому в твоїх словах мені вчувається прощання? — питає Атлейф. — Ти — розумний чоловік. Ти маєш знати, що часом такі складні справи, як та, за яку ви взялися, не вдаються. Пісенник не загинув. Йому пощастило. Може, саме це й значить бути Пісенником, не знаю. Але ви повернулися. Загинув Ґрюнф, мій стерновий, але тільки він. Тільки він один. Ми оплакуємо його, хоча могли б нині оплакувати вас усіх. Ви знали, що так може бути. Воїн повинен уміти справлятися з поразкою. Твій дім серед Людей Вогню, Ульфе. Ти тут серед своїх. Ми не насміхаємось над відважними, яким не пощастило. Ми — орачі моря. Нам відомо, що неможливо щоразу перемагати.
— Ти чуєш у моїх словах прощання, бо я справді прощаюся, — відповідаю. Почуваюся я жахливо, ніби кидаю їх. — Не назавжди. Я повернуся сюди, у Дім Вогню. Повернуся і звільню вас від триклятого короля Зміїв. Я здогадуюсь, що таке цей порожній крижаний корабель, який стоїть на озері. Я впізнав штевень із головою дракона. Знаю, що його прислали за мною. Тому завтра вранці я зійду на крижаний борт. Я мушу. Тут, на Землі Вогню, вже немає пісень, їх забрав собі король Зміїв. Але вони є за морями. Може, і в тому Крижаному Саду. Тому я попливу й знайду таку пісню, яка подолає Ван Дікена. А тоді повернуся. Якомога швидше.