— Якщо його прислав не король Зміїв, — мовить Атлейф, — то з Крижаного Саду не повертаються. Це прокляте місце, воно пожирає людей.
— Такі місця ні по кого не висилають кораблів, — кажу я. — Його вислала людина. Вона промовила до мене словами старої книги. Старої пісні про того, хто опинився серед далеких лісів, оточений дикими людьми, й вирішив стати між ними богом. А потім збожеволів, бо людина не здатна бути богом. І ти сам сказав, що дехто повертається. Ґрунальді повернувся, наскільки мені відомо.
— Це безумство! — вигукує хтось.
— Усе, що зараз діється зі світом, це безумство.
Ранок надходить імлистий і якийсь брудний, насувається легка відлига. Туман клубами збирається над почорнілим важким снігом.
Я виходжу поперед браму, ведучи Ядрана й несучи на плечі зібрані клунки. Ворота відчинені, на пляжі натовп. Усі мовчки дивляться на мене.
Я йду серед простягнутих рук. Стільки передпліч і потилиць, які треба потиснути, стільки здушених у горлі слів.
Крижаний корабель стоїть інакше, ніж учора. Учора він стояв боком до пляжу, а сьогодні вранці — кормою до пристані. Між дошками помосту й бортом знову пролягає блискучий крижаний трап. Однак від корабля вже не віє холодом, сяючий лід трапу нагадує скло і не тане під теплом долоні.
Ядран пирхає й штурхає мою руку носом. Я гладжу його шию.
— Ти не мусиш сходити на дивний корабель, — кажу я йому. — Можеш залишитися в стайні Людей Вогню.
— Ядран і Вуко разом, — дудонить він уперто.
Окей, разом.
Ідемо.
Я чую тупіт кроків на дошках, обертаюся й бачу людей, які надходять від садиби, тягнучи якісь міхи й бочки. Попереду ідуть Спалле й Варфнір, нав’ючені клунками, обидва зі зброєю, луками й усім спорядженням. Ведуть коней. Вони хочуть, щоб я попрощався з їхніми кіньми?
— Що таке?
— Ото, — Спалле махає рукою в напрямку юрби зі скринями, — то запаси. Що ти збираєшся їсти й пити в дорозі? А це наші речі. Ми пливемо з тобою.
— Ви збираєтеся зійти на крижаний борт проклятого корабля? Ви взагалі здуріли? Ми вчора спалили людей, які лише наблизились до нього. Невідомо, що буде. Може, він повезе мене прямо до короля Зміїв? А може, в крижане пекло? Я не дозволю.
— Учора ти казав, що пливеш. Що корабель промовляє до тебе словами пісні й ти здогадуєшся, хто його прислав. Ми — твій загін. Пісенник досі живий, а значить, ми не закінчили.
Я стискаю щелепи й не знаю, що сказати. Відчуваю ком у горлі.
— Але ж невідомо, що там зі мною буде.
Він тільки стенає плечима.
Коли я бачу Ґрунальді з обмотаною ганчір’ям головою, що тягне за собою сідло та якісь клунки, у мене опускаються руки.
— А ти куди? Ти маєш лежати й пити відвари.
— Хіба я корова, щоб лежати всю зиму? Я також із цього загону, яка різниця, що мені прилетіло каменюкою? Моя голова міцніша за каміння. Морська подорож піде мені тільки на користь. Зрештою, у мене є власні невирішені справи в Крижаному Саду. Не забувай, що я єдиний з вас, хто там бував.
Я обертаюся, коли хтось штурхає мене в щоку. Бачу смагляву руку, в якій на ремінці погойдується камінчик, і блиск сарнячих очей.
— Я відібрала в тебе амулет. А це значить, що я належу до загону так само, як вони. Я погодилася не йти в Землю Зміїв, але це інша справа.
— Ви подуріли?! Це вам не тур вихідного дня! Я навіть не знаю, чи дійду до корабля живим! Не дозволю!
Вони стоять стіною одне біля одного, тримаючи клунки, і дивляться на мене з тупою впертістю.
Я ще прощаюся з Атлейфом. Ми потискаємо один одному плечі й потилиці.
— Зроби щось, — бурчу я. — Ти тут стирсман! Це ж твоя сестра.
— Забери її звідси, — шепоче він мені на вухо. — Не треба з нею особливо цяцькатися. Я й так знаю, що з тобою їй буде безпечніше, ніж тут. Знайди шлях, — додає він.
— Boh, — відповідаю хорватською.
— Припини, — каже Ґрунальді. — Якщо ти можеш плисти й не вважатися божевільним, то й ми попливемо з тобою. Ми йдемо за тобою або тобі доведеться з нами битися. Кажу тобі.
Я кліпаю очима, обертаюся й іду, не промовивши і слова, тримаючи в руці кінський кантар. Це шок. Я вбив собі в голову, що попливу в невідоме сам, тільки в товаристві Ядрана, тож тепер не можу зрозуміти й усвідомити, що відбувається. Почуваюся переможеним. Хай пливе, хто собі хоче.
Ми ступаємо на крижаний трап. Він навіть не особливо слизький. Підіймається під кутом у напрямку відкритого люку в борту, просто в темряву. У цілковиту пітьму, в якій може чаїтися все, що завгодно. У саме серце пітьми. У її понуре серце.
Чую за спиною тупіт ніг і стукіт копит.
Вирушаємо.
