Відунка встала з-за столу і, спираючись ліктем на солдата, пошкутильгала на лівий бік мосту. Жерці забрали парасолю й стілець, щоб нас пропустити, а я вийняв палець із носа й підняв повіддя.
Колеса брички заскрипіли.
Раптом Відунка, задерши голову, озирнулася, ніби принюхуючись. Потім висмикнула лікоть від солдата, підняла руку з розчепіреними пальцями, а тоді рушила просто в наш бік, щоб торкнутися мого обличчя.
Брус повернувся до старої, але його маска, схожа на калюжу ртуті, не виражала нічого.
Я завмер.
Вона була вже так близько, що я чув її беззубе мурмотіння, що безперестанку сочилося з поморщених уст.
«Око на долоні... Долоня, око Матері... Матір відчуває... коли дитина бреше... Матір завжди знає...»
Я бачив розпростерту долоню Відунки. Ще два кроки — і вона торкнеться мого обличчя.
Унизу розгнівано шуміла річка, шугаючи між скелями, що нагадували вищирені ікла.
Зависоко.
Замілко.
Забагато скель.
Ну й добре.
Я напружив м’язи.
І тоді почувся понурий, протяжний заспів рогу. Він линув з боку вежі, що стирчала над містом, немов зогнилий зуб.
З іншого боку мосту здійнявся рух.
Солдати, які стерегли той берег, завовтузитись, кибитки, такі ж, як і з нашого боку, зарухалися, їх одна за одною перетягнули, було чути покрикування командира і брязкіт товстих ланцюгів, якими скріплювали вози.
Міст закрили.
Один із солдатів несподівано виріс, як із під землі, й заступив дорогу нашим віслюкам, а потім схопив одного з них за повіддя і смикнув назад. Віз зупинився.
— Вибач, о п... чи просвітлена... Сонце заходить. Нікому не вільно переходити міст, після сигналу рогу. — Десятник стояв перед нами на колінах, зануривши кулаки в пісок і схиливши чоло.
— Проїхати необхідно негайно, — Брусів голос загудів, ніби всередину маски забився шершень. — Це нечувана зневага! Зараз же відкрити міст!
Стара й далі стояла з простягнутою рукою, але нас розділяли солдати, а вона, здавалося, забула, за чим ішла. Тільки її сліпі очі втупили в мене каламутний, золотавий, як у молі, погляд.
— Зараз лихий час, просвітлений чи просвітлена. До найближчого поселення далеко, ніч застане вас у дорозі. Не дозволено ночувати на дорозі. Повно зрадників, злочинців... Це накази храму, пане. Тобто... або пані... Так велить, еммм, Матір. Ви маєте йти до Вежі. До Матері. Там вам нададуть нічліг, а вранці вирушите далі, — випалював командир.
— У нас нагальна справа, решта не має значення, — затягнув Брус. — Нехай озброєні супроводжують Слово, якщо так каже Веління. Але нехай ніщо його не зупинить.
Я закам’янів. Брус очевидно домагався конвою. Я не знав, як ми впораємось із супроводом війська, але здається, він вважав, що нам легше буде прикидатися жерцями перед солдатами, ніж перед інтими жерцями. Я вже й сам не знав, що лякає мене більше: мандрівка у супроводі конвою чи нічліг у Червоній Вежі.
— Рішення приймає храм, — рішуче сказав гоп-паган, встаючи з колін. — У мене свої накази, нехай усе стане єдиним.
Ми очевидно перебрали міру з вимогою. Довелося повернути з мосту прямо у з’юрмлений на площі натовп, у гущу солдатських пік і шоломів, у мертве місто.
Нам не показували дороги. Червона Вежа здіймалася над кам’яними хатами поселення Аширдим, як велике гніздо степових термітів. Заблукати неможливо, ба більше — неможливо навіть удати, що заблукали.
Двоє солдатів проклали нам шлях у морі людей, що один за одним опускалися на коліна. Брутально й бездушно проганяли їх із дороги ударами древків і копняками, немов ковець. А відразу за залюдненим майданом місто знову було мертве. Усі двері й віконниці зачинені, ніде й живої душі не було. Сонце стояло ще високо, але тіні вже видовжились і залили всі вулиці. До сутінок ще лишалася щонайменше година, а нам усе ж не дозволили їхати далі. Що сталося з придорожніми господами й заїздами? Як мають відбуватися перевезення, якщо всі мають ночувати в місті? А якщо фатальна година застане когось далеко від будь-яких поселень, хто тоді заборонить їхати далі чи ночувати на шляху?
Я не міг відвикнути від цих розмірковувань. Щоразу маючи справу з новими порядками, я намагався уявити, як це виглядатиме на щодень і який матиме вплив. Ремінь, мій учитель, був у цьому безутомний і пояснював, що кожна дитина в певному віці прагне виправити світ простими наказами. Дитина володаря також. Тільки от вона мусить навчитися розуміти, що кожен наказ можуть виконувати навпаки, або ж він може спричинити наслідки, про які ніхто не знав. І що немає таких директив, після яких сонце раптом згасне чи річка зупинить свій біг. Тому не можна давати схожих наказів. І тому він невідступно велів мені перевіряти, що можуть спричинити мої ідеї. «Не коригуй вітру й не вели людям ходити на руках», — повторював він. Це означало, що є речі надто великі й складні, що не змінюють свого природного перебігу, а також є директиви настільки обтяжливі, що піддані за найменшої можливості намагатимуться їх саботувати. І нічого з цим не вдієш, бо десь тут пролягає межа влади. Тільки от жерці Підземної про це не знали. На кожному кроці я бачив спроби повелівати вітру й наказувати ходити на руках.
Я не повинен так думати. Я більше не був ані спадкоємцем трону, ані тим паче імператором. Був «Прищавим» Аґиреном. Недоумком, адептом великого жерця, який сидів поруч на козлах. Мене охопив гнів, але я лише втупив погляд у власні сандалі й повну відходів руду куряву вулиці.
Коли наш візок покотився порожніми вулицями, на яких не було нічого, окрім сміття й напіврозвалених халуп із каменю й саману, Брус підняв маску, відкриваючи спітніле й червоне лице. Маска складалася з двох частин. Одна містилася на голові, а іншу, ту з обличчям, можна було піднімати й опускати за потреби, як вічко.
Він накинув каптур і нахилився до мене з козел.
— У нас немає виходу, — прошепотів. — Ми жерці й мусимо на ніч іти у храм. Ніде більше в місті ми не знайдемо нічлігу, не викликаючи підозр. Ми впораємося. Пам’ятай нашу легенду й помовкуй. Без цього маскараду ми, можливо, не переберемося через міст.
— Краще вже було лишитись у кущах при дорозі, сину Полинника! Давай скинемо це лахміття й перечекаємо в провулку, як звичайні подорожні, — ледь чутно пробурмотів я, пильнуючи, щоб не підвищити голосу. Але я знав, що Брус правий. Тільки прохід із великою помпою у шатах жерців міг уберегти мене від дотику старої на мосту. Від смертельного торкання її пальців і погляду очей із золотими більмами. «Рука, око Матері...»
Я здригнувся, Брус витер піт із чола і зі скрипом закрив маску. Його лице знову зникло за бляшаним, довгим обличчям, що не виражало нічого.
Червона Вежа стояла на великій круглій площі. Була огидною. Я бачив багато всіляких храмів. Деякі мали породжувати набожний страх у вірян, інші мали створювати піднесений настрій, а деякі — спонукати до глибоких розмислів, далеких від повсякденних справ, немов зоряне літнє небо. Червона Вежа трохи нагадувала ті дивні кам’яні фігури, які можна побачити в гротах і печерах. Широка внизу, вона звужувалася до верху й була увінчана дивакуватим високим кренеляжем, що нагадував роги чи ікла. Виглядала як щось, що виросло саме, а не було зведене мулярами, теслями й будівничими.
На майдані панував хаос і тиснява. Він майже повністю був заставлений возами з дуррою, бекаючими квівцями і червоними буйволами, серед усього цього крутилися солдати й різні люди в одязі вищих каст.
Усі вулиці, що вели до площі, були перекриті військом і заблоковані натовпом, що стояв і мовчки витріщався на все це видовище. Квівці бекали, худоба розпачливо ревіла, і тут навіть без додаткових питань було ясно, що тварини вже багато годин не пили.
Коли ми під’їжджали, натовп повільно обертався у наш бік і опускався на коліна. Як і при в’їзді до міста, ми просувалися вулицею серед похилених голів і спин.
Площу захищали наїжачені загостреними жердинами дерев’яні ґрати, підперті ззаду колодами. Побачивши нас, двоє солдат піхоти, які стояли по той бік огорожі відтягнули засіки вбік і пропустили нас усередину.
Збоку здіймалася сувора брила гарнізону, а навпроти нього — кам’яна святиня Проповідника. Мабуть, бо всі скульптури були розбиті, а голова прихильного до людей гіганта лежала біля підніжжя сходів. На дверях був намальований знак Підземного Лона.