Я йшов поруч із возом, відчуваючи дивну втому. Увесь мій страх вигорів на мосту, коли я побачив стару з простягнутою рукою. Вигорів, і моє тіло було немов спопеліле зсередини. Мені здавалося, що я не здужаю ступити наступного кроку, і властиво лише прагнув, щоб нас уже викрили і вбили.
Я дивився на вогонь, що палав перед стіною гарнізону, і на довгу вервечку людей, які сунули між шеренгами солдатів і кидали в полум’я сувої. Листи, оповіді, трактати й поеми. Це все з бухканням падало у вогонь, а потім підіймалося, ніби палаючі чорні птахи.
Хтось казав одне, хтось — інше. Хтось славив, хтось проклинав. Люди несли із собою сумніви, скорботи і мрії. У Будинку Сталі ми вважали, що сувої цінніші від золота. Що вони містять думки й душі тих, хто вже давно відійшли Дорогою Уору, але попри це далі можуть співати, навчати й дивувати. Що сувої живі. Мій дід призначив спеціальних урядників, яким треба було віддавати кожен непотрібний сувій, за винятком зовсім приватних записів. Це вони вирішували, чи можна їх знищити, чи треба зберігати. За зумисне нищення сувоїв загрожувало п’ять років галер.
А тепер усе це кидали в полум’я. Навіщо розпалювати вогонь у душі? Навіщо спонукати людину тужити за недоступним чи неможливим? Навіщо захоплюватися одними думками, а інші відкидати, байдуже стенувши плечима? Краще, щоб усе стало єдиним.
Є лише одна книга. Кодекс Землі. Там можна знайти все важливе, а решту хай поглине вогонь. Є лише те, що зараз і під носом. Є заповіді Матері й майбутній світ, коли Та, З Якої Все Вийшло і До Якої Все Повернеться, відновить свій спадок. Коли не буде ані дня, ані ночі, жінки чи чоловіка, води чи вогню, — лише єдність. Усе, що відволікає думки від цієї мети, — це сумнів, тому має потрапити у вогонь.
Люди з тюками сувоїв у руках мали на головах високі шапки з тростинного паперу. Вони простували між шеренгами, кидали свою ношу в полум’я і відходили вбік, де їх згромаджували у все більший натовп. Шапки виглядали блазнювато і водночас страшно. Я подумав, що їх натягнули на голови цих людей силою, ніби якийсь знак ганьби.
Дим від палаючих сувоїв снував над площею, коли ми підходили до схожого на велику округлу піч храму. Усі отвори були круглі, так само, як і червоні кам’яні ворота, в які ми в’їжджали. Їхні лінії були м’якими, що мало асоціюватися з материним лоном, але мені здавалося, що вони нагадують роззявлену пащу. Двоє солдатів, що стояли перед брамою, розступилися, а ворота прочинилися самі, ніби нас тут чекали.
Солдати, які стерегли браму, не носили ані чорно-зелених курток «Зміїного» тимену, ані щитів зі знаком скрученої змії. Їхній одяг був кольору крові, а круглі, як у кебірийців, щити позначені символами Підземного Лона й маленькими подвійними місяцями нагорі. Храм почав формувати власну армію.
Стискаючи у спітнілій руці повіддя, я відчував, як кров гупає у скронях, і дивився на свої сандалі, коли ми заходили. Почувався так, ніби брама нас поглинала. Ніби нас ковтала сама Підземна Матір.
Так багато днів я від неї тікав, а тепер вступав до її пристановища.
Коли ми зайшли крізь браму, ударив холодний вітер і небо затягнулося хмарами, як це зазвичай буває під вечір на степових передгір’ях Сходу. Однак мені здалося, ніби в момент, коли я переступив поріг храму, згасло світло.
За брамою я знову побачив двір, а те, що здавалося банеподібним будинком, виявилося лише муром, похилим, немов перевернута миска без дна. Перед нами здіймалася наступна випукла стіна і простягалася викладена камінням дорога, що вела крізь ряд круглих брам, які одна за одною просвічували в усе нових випуклих мурах, а також два коридори, що розбігалися обабіч, також плутаючись у м’яких вигинах. Усередині храм був поєднанням спіральних лабіринтів.
Ми зупинили віз, не знаючи, що робити далі. Ці брами перед нами були Брамами Таємниць. Мені пригадалось, як я одним вухом слухав туманні й суперечливі фрагменти знань про Культ Праматері, що дійшли до нас. Як знуджено терпів схожий на осине дзижчання голос учителя, мій погляд блукав садом і хмарами, що пливли у небі, а думав я про смагляві руки Аїни на моєму тілі. Був Зовнішній Храм — так називали все, що можна побачити, не будучи втаємниченим. Обмежені знання, призначені для звичайних чоловіків, закони Кодексу, правила життя, повчання Паломників. І таємничий світ лише для обраних просвітлених та жінок — Внутрішній Храм. Якісь жертви, кола таїнств, Брами Таємниць. Усе це починалося тут, куди ми ввійшли і про що нам було небагато відомо. Тут були місця, доступні деяким чоловікам, непросвітленим жінкам, просвітленим, яких вважали себе не жінками чи чоловіками, а Істотами Єдності, а також місця для верховних жриць, яких називали архіматронами. Куди нам вільно було піти і як туди потрапити — ми не мали уявлення. Ми лише перетнули браму і на цьому наше знання закінчувалося. Храм оточував вежу вигадливими колами, а сама вежа простягалася і вгору, і вниз, до землі.
Але і стояти у першому дворі, як барани, ми точно не могли.
— Колесо! — просичав Брус крізь маску, не поворухнувшись на козлах.
Я зрозумів. Схопив борт воза і, напружуючи всі сили, підняв його трохи вгору, а тоді вдарив по маточині того самого колеса, яке ми вже раз ремонтували.
Мені здалося, що воно злегка, майже непомітно, перехнябилось. Брус ледь вловимим рухом цвигнув куланів очеретиною і візок шарпнувся вперед, наїхавши ободом прямо на камінь, що виступав із бруківки. Пролунав тріск, скривлена маточина пересунулася на осі, а бідарка похилилася й зупинилась.
— Прищавий віслюк! — гримнув Брус і вперіщив мене тростиною. — Ти такий тупий, як і всі місячні сини! Тепер ремонтуй це, дурню!
Мені лишалося тільки незграбно вовтузитися біля воза, колупатися в носі й безпорадно штурхати перехняблене колесо. Тепер ми могли безкарно чекати, поки щось не станеться.
Той, хто за нами прийшов, був високим, і це все, що я можу про нього сказати. Убрання жерців продумане так, що обриси тіла губляться у його фалдах, а круглий і цупкий від вишивки нагрудник, що нагадує накинуту на плечі пелерину у формі кола, не дає зрозуміти, чи в людини, яка його носить, є груди. Обличчя затуляє маска. Але навіть коли посланець перемовився з Брусом і повів нас крізь Браму Таємниць, де відслонив обличчя, я все одно не знав, чоловік перед нами чи жінка. Голова цієї особи була поголена, губи пофарбовані карміном, а повіки вкриті золотом і бірюзою. На лобі й щоках були спіральні татуювання. Брусове ж обличчя виглядало звичайно. Та гірше, що на ньому лишилися сліди з бойовищ, щоку перетинав довгий шрам, а шкіру висушило сонце. Його череп покривали подряпини й струпи після поспішного гоління. У нього не було татуювань. Він нічим не нагадував білої, розфарбованої істоти, яка вела нас крізь усе нові брами. Тому він не зняв маски. Я сподівався, що це сприймуть як зарозумілість важливого кур’єра, що погордував провінційним храмом.
— Від воза не слід відходити. Ним подорожує Слово. Зупинки на шляху також віщують клопоти, — пояснював Брус горловим жаргоном Мови Єдності ще перш, ніж ми рушили, а потім потягнувся за пазуху за знаком скорпениці.
— Чи буде десь Слову безпечніше, ніж у домі Матері? — відказав жрець, складаючи розмальовані спіралями долоні та схиляючи голову. Його голос міг бути високим чоловічим голосом або низьким жіночим. — Наказ отримають адепти. За возом, тваринами і вантажем доглянуть з якнайбільшою старанністю.
Усе ж Брус дістав згорток зі схованки в козлах і дав мені.
Як на свій розмір скриня була на диво важка і страшенно холодна. Навіть крізь плащ вона покусувала мені шкіру, ніби всю ніч лежала на морозі.
У давній мові немає слів «я», «ти», а також «він» чи «вони». Не можна сказати: «я голодний», лише: «о цій порі дня відчувається голод» або зрештою: «той, хто не їв, відчуває голод». Легко помилитися і важко щось сказати.
Брус навіть постарався, щоб його руки з поламаними нігтями і дорожнім брудом, що в’ївся у шкіру після тижнів блукань, залишилися схованими в рукавах.
Ще я знав, що ми обидва точно смердимо. Я вже цього не відчував, але не могло бути інакше, оскільки нам не було де митися. Востаннє ми робили це в гостях у Лемеша, сина Корабельника, амітрая, який вдавав кірененця. Але це було пару днів тому.