— У Внутрішніх Колах маска не обов’язкова серед тих, хто зустрілись, — прохолодно зазначила істота, яка нас вела.
— Обличчя одного неважливе. Один не існує. Вагу має Слово і його шлях заради слави Матері. Нещаслива зупинка в дорозі має бути якнайкоротшою.
— Відпочинок у безпечному місці лише на користь Слову, — не піддався жрець. — Це захищає його від зла, а тому, хто його веде, дозволить подвоїти зусилля. Вода, вбрання та їжа — речі необхідні, коли доводиться мандрувати надломленим світом, сповненим самозакоханого зла й пожадливості.
Так ми собі гомоніли, йдучи вздовж петлястих, немов змії, закривавлених стін. Кілька разів звернули у круглі проходи до чергових коридорів і мені стало зрозуміло, що без допомоги я звідси не виберусь. В’юнке, як гірська річка, пасмо неба над головою було таким самісіньким, а на стінах повторювались ідентичні рельєфи. Я не помітив нічого, що допомогло б мені самому знайти дорогу.
Однак я відчував, що тут хтось є. Часом я чув позаду кроки і зупинявся, тоді кроки стихали. Я роззирався, і краєм ока мені вдавалося вловити якийсь швидкий, розмитий рух. Невиразну пляму багряного кольору, але нічого більше. Може, це був якийсь відблиск, може, сяйво у моїх утомлених страхом очах, може, я чув лише відлуння, що відбивалося від звивистих мурованих стін?..
Мури храму часом оточували невеликі круглі двори, а під кривими стінами було видно кругляві входи до якихось похмурих приміщень, схожих на неглибокі печери. Мені здавалося, що всередині них іноді щось рухається. Провідник показав нам на один із цих входів, злегка вклонився й пішов собі.
Стеля виявилася кривою, ніби приміщення було бочкою, що лежала на боку. Посередині стояла нова залізна грубка, а на камінній підлозі лежав товстий вишитий матрац.
Також я побачив циновки, амітрайський столик із буйволового рогу, такий низький, що біля нього треба було сидіти на підлозі, а також маленьку кам’яну статую Пані Жнив. Танечну вагітну жінку з серпом, мискою і головою потвори, увінчаною очіпком із колосків. Вона стояла в неглибокій стінній ніші, освітлена каганцем.
Я поклав на землю скриньку, загорнуту в задубілий від холоду плащ, і почав масажувати замерзлі, скам’янілі від утоми плечі.
Брус протиснувся в нішу крізь низькі двері й одразу ж упав на коліна перед статуєю.
Я відкрив рота, але нічого не встиг сказати.
Почув, як Брус бурмоче, спираючись кулаками об кам’яну підлогу і торкаючись її чолом.
— Матір... від якої все вийшло і до якої все повернеться. Ти, яка народжуєш, ти, яка годуєш, ти, яка ділиш, ти, яка відбираєш. Усе, що народиш, ти сама поглинеш, бо все належить тобі. Лоно, вічне коло, цвіте, плоде й насінино, початок і кінець, сило Матері...
Я завмер із напіввідкритим ротом. Із виразом, якого не посоромився б і Аґирен Кисалдим, прищавий недоумок. Ми опинилися тут зовсім самі, в пустому приміщенні, схожому на глиняний казанок. Тут не було навіть кутів, де хто-небудь міг би сховатися.
Я стояв на колінах на підлозі й дивився на свого підданого. Свого провідника й оборонця. Дивився, як він тричі торкається чолом підлоги, як підповзає навколішки до статуетки й тягнеться за довгуватим, схожим на чорне перо, предметом, що лежить у ніші.
За маленьким ножем із чорного обсидіану.
Я нічого не міг удіяти: зараз я бачив лише зіщуленого у фалдах червоних шат жерця Підземної, схованого за довгою маскою, що нагадує голову срібного шершня.
Я дивився мовчки, відчуваючи, як мороз, який скував мої руки, розливається хвилею заціпеніння по всьому тілу, як крижані голки крають мені лице і серце.
Брус узяв у долоню ножик і надрізав собі великого пальця. Зцідив три краплі крові в миску у правій руці Пані Жнив, а потім розмазав пасоку на зубатому роті й промежині фігурки.
Він захищав мене. Убивав заради мене. Вів через усю країну, спалену святим вогнем. Чому мав би зрадити саме зараз? Я це знав, та недовіра все одно зажевріла в моїй душі і тліла далі. Немов іскра в моху.
Брус відклав кам’яне вістря, випростався й лише зараз підняв і скинув маску. Я побачив, як вовтузячись із нею, він на мить склав долоню в кулак і торкнувся великим пальцем вуст. Військовою мовою жестів це означало «мовчи!». Я відчув полегшення, але страх не минув.
Брус витягнув з-за пазухи хустину й витер нею залите потом лице.
Я сів і сперся об стіну, а коли мій зір призвичаївся до темряви нашого покою, побачив вузький глиняний глек із водою.
Брус штурхнув мене в бік, перш ніж я встиг схопити шияку глека. Я завалився під стіну із відчуттям, ніби в мене трощаться ребра, а срібна чаша покотилася по підлозі.
— Не чіпай своїми паскудними руками, місячний ти сину! — закричав він. — Скільки ще часу мине, поки я виб’ю з тебе підлий егоїзм твого виду! Не бери першим! Хто п’є першим, паршивий собако?
Я глянув на нього, але помережане шрамами й висушене сонцем обличчя виражало лише гнів.
Якийсь час він дихав, а потім швидко глянув убік і вгору. На одну мить — і знову втупив у мене погляд чорних безжалісних очей.
— Спершу Матір, потім... ее... архіматрони... потім просвітлені істоти, потім еее... я, — пробелькотів я ідіотським голосом, пошморгуючи носом і стоячи на колінах із кулаками на підлозі.
— Потім доньки землі, собако! — прогримів він. — І лише на сам кінець такий пес, як ти! Тільки дрючок може провітрити твою затхлу голову, нехай усе стане єдиним! І якщо ще раз заклянчиш «я», вирву тобі язик!
Він пішов до глека, підняв з підлоги чашу, налив у неї воду. Спершу її понюхав, потім змочив палець і притулив до губ. За мить умочив кінчик язика і зачекав якийсь час, перш ніж випити маленький ковточок.
Нарешті майже непомітно кивнув головою і, випивши всю чашу, кинув її мені під ноги.
Потім ми мовчки сиділи під глиняною банею келії.
Брус протер ганчіркою маску зсередини, натягнув її на голову, піднімаючи лише частину, що має затуляти обличчя. Схрестив ноги, руки спер на коліна і заплющив очі.
Я сидів навпроти нього, власне кажучи, напівлежав на одному боці, зиркаючи крізь круглий вихід на бруковане подвір’я.
Під похилими стінами маячили темні круглясті отвори до таких самих келій, як наша, але я не міг нічого в них розгледіти. Мені лише здавалося, що часом у мороці я бачу рух, але це могла бути омана.
Панувала цілковита тиша й нерухомість. Тільки невеличкі зеленуваті пташки стрибали камінням двору.
Храм був старим. Старим і донедавна, можливо, покинутим. Шар вапна відпадав від мурованих стін, пліснява позначала збляклі фрески, в деяких коридорах валялося якесь старе барахло і сміття. Як же це сталося, що занепалий культ Праматері раптом відродився знову? Як дійшло до того, що ми його недооцінили? У нас були Відуни, найпотужніша у світі армія, розвідники й стратеги. А вистачило безумної пророчиці, пів року засухи й однієї ночі. Однієї ночі, коли все було зруйноване. Багата, сповнена життям імперія перетворилася на побоїще. З усієї Тигрячої імперії залишилися тільки ми з Брусом. І може, ще жменька недобитків, що переховуються в лісах.
А також шляхетні шаленці — такі, як Лемеш, син Корабельника.
Я зловив себе на тому, що занурююсь у спогади. Марную життєву енергію на порожні болісні міркування, які мене втомлять і ослаблять, але не змінять нічого на краще. У мене був дах над головою. Боліли лише ноги й ребра в місці, куди влучив копняком Брус. Я втамував спрагу, а голоду не відчував через постійний страх. Мене поки не викрили. Я був утікачем. Усього-на-всього. І мене мають цікавити тільки справи втікача. Сум’яття, притаманні імператорам, я маю залишити імператорам. Я відчував пекельну втому, тож мусив спати. Набиратися сил. Вони будуть потрібні мені завтра.
Я спав недовго й чуйно, тож підхопився одразу, щойно до мене долинув відголос кроків. Наближалися дві особи. Одна в дерев’яних личаках, друга в м’яких повстяних сандалях на шкіряній плетеній підошві.
Коли я розплющив очі, на Брусовому обличчі вже була маска, але він сидів так само нерухомо, як і раніше.