Старий чоловік із поголеною головою і в личаках став на коліна перед нашою ямою і схилився. На ньому було брунатне, схоже на мішок убрання і пошарпані штани до колін. Поруч із ним хтось стояв, але я бачив лише дрібні стопи в сандалях, може, жіночі чи дитячі, і поділ червоних шат.
— Я приніс їжу й воду, просвітлена істото... мудрості Матері...
Він поставив на землю дерев’яну тацю, схожу на коробку, заповз у келію і розставив на низькому столику розфарбовані миски й чашки.
Я глянув на стіл. Миска відварених овочів, печені вареники катмуль, пара коржів хліба, грудки квасолевого сиру, дерев’яні щипці для їжі.
Брус взяв миску з паруючим овочевим гишмишем і підніс до срібних ніздрів своєї маски.
— Не слід споживати тіл дітей землі, — його голос задзвенів відразою. — Тільки Праматір може їх поглинути. У цій страві відчуваються тіла риб і приправи. Грішні приправи, які ослаблюють тіло й дух, це також гріх для здоров’я. Ця їжа нечиста і її потрібно забрати. Хліба, сиру й води вистачить для підтримки тіла, а дух належить Матері.
Він відставив миску, після чого нервово вийняв хустку й почав витирати пальці, які обдало парою.
Другий прибулий у шатах, той, чиї стопи я бачив, раптом штурхнув служку, що стояв на колінах, у бік. Я почув глухий гуркіт і здушений стогін.
— Місячний козел! Ти переплутав миски, смердючий цапе! Зганьбив храм!
Прибулий упав на коліна поруч зі старим, що звивався від болю, і схилив виголену дрібну голову, приклавши кулаки до бруківки двору. Одне його плече було голе, а на лобі був виведений червоний знак: роздвоєна лінія, що закінчувалась ідентичними спіралями. Він підвів обличчя. Я побачив очі, форму губ і брів і вирішив, що це, найімовірніше, дівчина. Адептка. У її рисах було щось тривожно знайоме, але я не знав, що саме.
— Непростимо! Тут сталася ганебна річ! — кричала вона. — Слуги війни можуть іноді їсти живе тіло у стравах, це дозволяють заповіді пророчиці. Цей кнур переплутав миски і зневажливо приніс нечисті страви, призначені для місячних псів. Його чекає сувора кара, нехай усе стане єдиним!
— Хліб, сир і вода, — повторив Брус. — Решту потрібно забрати.
Ми залишилися самі, знову в повній тиші. Я засвоїв урок, який він мені дав, коли я намагався випити води, тож навіть не ворухнувся.
Брус проказав коротку молитву-подяку, а потім повторив усе те, що робив раніше з водою. Торкнувся губами скибки хліба, через деякий час пожував маленький шматочок і виплюнув його на долоню, далі, почекавши знову, відкусив шматок, який вирішив з’їсти. Я подумав, що так він перевіряє, чи їжа не отруєна. Може, це й було розважливо, але я вирішив, що він перебільшує. Як і з відмовою від тушених овочів і вареників. Якщо вже нас почастували, я б охоче з’їв щось, окрім самого хліба й води.
Я дивився, як він спроквола їсть, після чого викладає рештки на тацю й штовхає її по підлозі в мій бік. Я з’їв сухий хліб, кислуватий квасолевий сир із гострим неприємним запахом і випив воду. Я досі не відчував голоду і сподівався, що більше нічого не станеться. Що нам дадуть просидіти так до ранку і пустять у подальшу подорож.
Однак не довелося довго чекати, щоби знову почути човгання ніг по камінню: хтось прийшов. Той самий жрець, який провів нас крізь браму. Скидалося на те, що їм тут нічим зайнятися.
Істота з розмальованим обличчям стала на коліна в низькому проході, заповнюючи його цілком.
— Скоро Матір проковтне сонце, — сповістила вона. — Роги залунають Хором Темряви. Настане час вечірнього жертвопринесення. Стало добрим звичаєм, щоб його провела особа жерця, якій покірно офірували гостину. Це буде честю для Вежі.
Я закляк.
Брус міг пам’ятати кілька випадкових молитов, але звідки йому було знати, як проводити обряди? Я зрозумів, що тепер у нас немає шансів. Так близько підійшовши до оселі Підземної Матері, ми привернули її увагу. Нам не могло вдатися. Не прямо під її носом.
— У мандрівника зазвичай недостатньо чистого духу, щоб спуститись у святий санктуарій, — відказав Брус суворим буркотливим голосом.
— Хто розпізнає гріх навіть у мисці, буває достатньо чистим, щоб подужати зустріч із божеством, — прохолодно відповів жрець, а мені цього разу здалося, що це все ж чоловік. — Коли лунає поклик Матері, не можна допустити, щоб наполягання тривало надто довго.
Брус поволі підвівся, ніби на його спині був кіш із камінням.
— Аґирене, нікуди не йди, — сказав він нормальною мовою. — Стережи Слово.
Я зрозумів, що мушу тікати. Тільки як? Лабіринтом біля підніжжя вежі, крізь замкнену браму? А як потім перебратися через міст? Маючи лише одяг адепта? Наші коші з одягом і харчами, наші шпигунські ціпки і все інше лежить на возі. Я маю лишити Бруса на поталу храму?
— Місце адепта — біля його майстра, — сповістив жрець. — Чи слід призначити іншого? Як інакше принести жертву?
Тож це був кінець. Ми знову мусили зайти в лабіринт похилених стін і рушити плетивом коридорів у невідоме.
Однак цього разу ми пішли іншою дорогою, бо невдовзі опинилися на зовнішньому подвір’ї, що колом оточувало вежу й лабіринти. А тут несподівано вирував натовп. Жінки у кастових довгих сукнях зібрались у голосисту громаду. Одні чогось чекали, інші чогось прямо домагалися. Деякі сиділи під стінами, зіщулені, часом із похиленими головами, що впирались у плечі. Одні виглядали збудженими, інші — байдужими.
Я гадав, що всередині порожньо і майже безлюдно. Я звик до пустих звивистих коридорів, де снують лише тіні й відлуння. Мені здавалося, що галас залишився на площі, за воротами вежі.
Ми проходили крізь натовп, але тут ніхто не падав перед нами на коліна. Жінки простягали руки й або гладили наші шати, або судорожно стискали їх пальцями. Вони чогось від нас хотіли, але через гамір не було чути, чого.
— Його звуть Алтай Кирдиґал! Ми маємо пробратися в гори, до нашої родини! Ми з Агардима! Віддайте мені чоловіка! Він нічого не зробив! Алтай Кирдиґал!
— Пропустіть нас до архіматрони! Ми хочемо поговорити з Матір’ю!
— Віддайте мені сина! Туґалай Меррек! Він добрий! Слухняний хлопець! Дозвольте мені з ним поговорити! Він хворий! Йому не можна носити каміння!
— Матір! Благословення для хворої! Ведіть до архіматрони.
Істота, яка нас вела, йшла крізь натовп мовчки й нестримно, відштовхуючи простягнуті зусібіч руки, а ми брели за нею.
Жінки залишилися позаду, ми пройшли крізь круглу браму й потрапили на ще одне вузьке подвір’я, що оточувало вежу кільцем. Я подумав, що варто вбити цього жерця й тікати. Найкраще зараз. Чим далі й чим глибше ми заходимо, тим складніше буде вибиратися. Але Брус ішов поруч із ним цілком спокійно. Я не знав, що він задумав, але мусив довіритись йому.
На другому подвір’ї ми також натрапили на людей. Вони сиділи під похиленою стіною, на кам’яному хіднику, що оточував площу з розбитим, висохлим фонтаном.
Усі в бірюзових і кармінових шатах афраїмів і аразимів, з каптурами на головах. Попри вишукане коштовне вбрання вони виглядали втомленими і змученими, ніби сиділи тут уже багато годин. Побачивши нас, вони підвелися з парапету фонтана й кам’яних лав під стінами, а потім опустилися на коліна, спираючись кулаками на бруківку. Наш провідник прямував енергійним кроком і очевидно не мав наміру зупинятися. Ми просто зрізали дорогу через цю площу. Але люди на колінах навіть не поворухнулися. Не підвелися з колін, загородивши нам шлях барикадою вигнутих, зодягнених у блискучі бірюзові чи кармінові шовки, спин. Жрець зупинився і злісно прошипів крізь маску:
— Це зухвальство! Прохід!
Один із чоловіків поволі піднявся. Він був дужим і кремезним, із червоним, широким, залитим потом амітрайським лицем, а також непроникними очима, що сяяли блакиттю. Його щоки перетинали скісні смуги афраїмських татуювань.
— Я — Фардіг анг Сабалай із роду Чиндеґая, племені афрай. Ми покірно чекаємо тут уже другий день без води і харчів, відряджені наказом наших святих жінок. Рід Чиндеґая десяток разів по десять поколінь захищав поля храму Праматері, від річки аж до спалених пагорбів. Матері роду, що сусідує Мерадукові анг Урґаталу з роду Таґалай, дбали про стада Праматері п’ять разів по тисячі ковець. У нас є печатки. Є залізні знаки. Триклята чужоземна династія зазнала поразки і плоди Матері повертаються у її володіння, поки все не стане єдиним. Ми чекаємо другий день, але шляхетна архіматрона не має для нас часу. Тварини падають на площах. Слуги війни не вміють за ними доглядати. Квівці ламають собі ноги в тисняві. Тварини конають від спраги! Дурра лежить у снопах і приваблює щурів і червів. Благаємо тебе, просвітлена істото, передай наші покірні прохання архіматроні. Нехай вишле нам слово правди. Дозволь нам доставити майно храму до наших пасовиськ і зерносховищ, перш ніж усе зіпсується.