— Тара! Мовчати! — прогримів жрець. — За мить Праматір проковтне сонце. Підземне Лоно голодне! Якщо ви негайно не розступитеся, то ваша кров нагодує богиню! І буде так, щоб усе стало єдиним, якщо прозвучить іще хоча б слово сумніву!
— Ми слухаємось, — прошепотів афраїм і відступив з нашого шляху, схиляючи голову.
Тож ми пішли далі, вийшли в головний коридор, де перед нами відчинялися й зачинялися Брами Таємниць, розсуваючись у веретеноподібних порталах. Усе далі й далі. А я відчував, як щоразу, коли за нами зачинялися куті двері, в мені гасла надія. Чим далі ми йшли, тим темніше ставало. У коридорі клубочився дим, я вдихав запах духмяних трав і олійок, крізь який пробивався страхітливий гострий сморід падалі. За третьою брамою вже не було похилених стін і сутінкового неба над головою, а був тунель.
Він був освітлений миготливими каганцями, блиск яких ковзав по кам’яних тілах жіночих демонів, що вигиналися в екстатичному танці. Жеврів на химерно вирячених очах, оздоблених білим перламутром, на кривавих, гакоподібних зубах, налитих грудях і оголених стегнах. Це виглядало так, ніби по них повзали вогняні змії.
За нами зачинилася ще одна брама, я чув понуре низьке гудіння, ніби в темряві завивали тисячі морських створінь. Звук заповнював усе, і через нього мені скручувало в живіт. Сморід став іще відчутнішим.
Розсунулись останні ворота. Залізні, з перехрещеними зубцями, немов вертикальна паща. Звук лився зусібіч, прибивав і ставив дибки волосся на потилиці. Я відчував, як пітніють долоні, а ноги наповнюються рідким свинцем.
«Життя не має значення. Це тільки мить, — подумав я. — Я прийшов нізвідки і мандрую в незнане. Є лише Дорога Угору, де мене чекає зустріч із Творцем. Дорога Угору складна, бо цей шлях кам’янистий. Є тільки сльоза і камінь. Куди відходять усі, туди піду і я, адже там на мене чекають. Я йду для того, щоб дійти. Дорога неважлива. Дорога — це тільки мить».
Я прочитав молитву за померлих, немов солдат перед битвою. З цього моменту я мав уважатися неживим, але це не дуже допомогло.
Ремінь учив, що треба зосереджуватися на диханні. Стежити, щоб повітря проходило крізь тіло. Що страх народжується з думки. Тимчасом важливо те, що ми бачимо, а не те, що можемо побачити. Те, що діється, а не те, що діятись може. Зосереджуватися на диханні й тамувати думки, в яких прокльовується жах. Є лише серце, м’язи й легені.
Усередині вежа була великою, похмурою і круглою, як миска, перевернута дном догори, але увінчана шпилем. Вона спиналася в небо, тож ми стояли наче посеред великої груби. Я поглянув угору, побачив там невеличке коло сіріючого неба й одразу ж відігнав думку, що бачу його, можливо, востаннє.
Зала нагадувала похмуру печеру, освітлену тільки одним снопом світла, що пробивався крізь круглясте вікно в стіні вежі й перетинав її, ніби списом, падаючи на непоказну статую з чорного каменя на дні. Кругла галерея, на яку ми вийшли, була найбільшою, але й над нами, і під нами я бачив інші. Усюдисущий лемент підіймався й опадав, він заповнював приміщення, як густа рідина. Мені здавалося, що в мене зараз бризне кров із вух і очей. Це було ніби ревіння слона чи гудіння величезних, немов воли, бджіл у порожньому стовбурі. Мені вже траплялися в житті речі, для розуміння яких їх треба було пережити самому, бо вони не піддаються опису словами. Я знав, що цього звуку я не забуду ніколи.
З темного дна печери віяло вологим підвальним холодом і трохи трупним смородом. Попри те, що він був слабким, цього смороду також неможливо ні з чим переплутати.
Стовп світла ставав усе червонішим. Отвір очевидно було зроблено так, щоб він ловив західне світло й направляв його прямо на статую. Це була велика постать жінки, що сиділа, але я не бачив точно. Відблиск малював на ній лише криваві плями.
Ми не могли тікати дорогою, якою прийшли, бо за нами замикали Брами Таємниць. Отже, доведеться блукати в таємничих коридорах, потемки й наосліп. Нестися вперед, намагаючись звалити будь-кого, хто стане у нас на шляху. За мить почнеться якийсь ритуал. Ритуал, в якому ми мусимо брати участь, не знаючи, що робити. Ба гірше, це могли бути речі, яких не повинна чинити жодна людина. Ми маємо нагодувати кров’ю статую? На що ще я здатний, щоб вижити й виконати останній наказ мого батька?
Сніп світла побагровів і згас, і тоді раптом запала тиша.
І темінь.
А потім на галереях запалали кола ламп. Я побачив, як у темряві рояться ледь помітні в пітьмі постаті в широких шатах із каптурами.
Я бачив їх на галереях і там унизу, на дні печери.
Пекельне гудіння залунало знову, але вже тихіше і ще нижче. Мені здавалося, що воно тужливе й зловісне. Гнітюча дрижача пісня без слів, що наповнювала мене смутком і байдужістю. Ніби отруювала душу.
На дні печери запалала олія у трьох великих мисках, у кожній із яких без проблем можна було б засмажити цілого барана.
Статуя була величезна, і лише зараз я добре її роздивився. Ніколи раніше я не бачив зображення Підземної Матері. Мені траплялося тільки втілення, зване Пані Жнив. Зрештою, може, це була її донька. Але Підземна не виглядала, як потвора. Гігантська жінка навколішках із лагідним усміхненим обличчям, із волоссям із квітів, гілок і плодів. Між її ногами дрімала підземна пітьма. У простягнутих руках вона тримала глек і кетяги дурри, ніби хотіла подарувати їх своїм дітям. Та, з якої усе вийшло і до якої все повернеться. Господарка Врожаю. Годувальниця й Матір.
Труби — якщо це були труби — замовкли. Запала тиша.
А потім я побачив вогники. Два ряди миготливих промінчиків у долонях постатей під каптурами, які висипали на дно печери із прихованих дверей і оточили статую півколом.
Я почув пісню. Ніжну, пронизливу пісню про розраду в обіймах матері. Про справедливе серце дарувальниці, що дбає про своїх дітей. Пісню, яку співали високими голосами, таку прегарну, що я відчув, як мені на очі навертаються сльози. Від ніжних дівчачих чи дитячих голосів до горла підступив клубок. Я відчув себе втомленим, самотнім і зацькованим. Мені захотілося розради і спокою, про які співалося в пісні. Я затужив за іншим світом, в якому не треба було ні за що боротися, в якому ніхто ні в кого нічого не видирає, а все дістається зі справедливих рук матері. Де тепло й лагідно, ніби в моєму дитинстві, яке минуло в Будинку Цинобри, де немає війни, крові й пилу.
Жрець, який був нашим провідником, посмикав Бруса за плече:
— Пора.
Я неохоче рушив. Нізащо не хотілося припиняти слухати.
Співаки у колі одночасно нахилилися, ставлячи каганці біля своїх ніг, а потім спільним жестом ступили крок назад, розстібаючи плащі, які м’яко опустилися на землю. Я побачив дрібні фігури, груди й безволосі лона. Побачив делікатний малюнок спіралей і кіл на їхніх тілах і перехилився через кам’яну балюстраду. Це тривало лише мить.
— Пора! — знову гаркнув жрець і шарпнув мене за рукав.
Він повів нас униз крученими кам’яними сходами, у нішах жевріло світло ламп. Я вже не боявся. Подумав, що ми спускаємося на дно печери, туди, де стоять дівчата і звідки досі лунає солодка пісня. Я був майже напівпритомний і невідомо чому мені здавалося, що ми якось впораємося.
Приміщення, в якому ми зрештою опинилися, від печери відділяв лише ряд колон із дуже філігранно вирізьбленими рослинними узорами. Здійнявши руки, дівчата видали співочий оклик, а потім обернулися навколо.
Я сторопів.
Мені здавалося, що зір мене підводить, що серед миготливого світла, пахучого диму й плям світла я бачу у декого з танцівниць ознаки чоловіцтва. Невеличкі, безволосі й дивні, а над ними груди, що теж підстрибують у ритмі кроків.