— Хутчіш! — рявкнув жрець.
Колони і стіни були вкриті узорами. Квіти, галузки й плоди, схрещені в делікатному плетиві. Тільки от не зубило каменяра над ним чаклувало.
Це були кістки.
Черепи, ребра, щелепи, хребці й гомілки були укладені так, що їх було складно впізнати. Я бачив листя, чашечки, стебла й плоди. Аж поки не розгледів перший череп. А тоді почав помічати.
Усюди навколо.
Пісня лунала далі. Заспокійлива й гарна.
Брус і жрець стояли над кам’яним столом, на якому в рядок лежали вигнуті базальтові ножі. Гладкі і блискучі, ніби кігті якогось величезного створіння, із різьбленими кістяними держаками.
— Ще маленька послуга, — пробурмотів жрець, ніби щось пригадавши. — Це необхідно, бо не вдасться завершити до ночі.
Він поклав на столі келеп. Зброю, схожу на молот на довгому ратищі, але з вістрям замість наконечника. Вістря було вирізьблене з такого ж базальту, як і ножі. Гострого, твердого й блискучого, як чорне скло.
Брязкіт ланцюгів і заліза я почув попри пісню, що далі кружляла в повітрі.
Піднялися ґрати, куті з товстих прутів, що закривали отвір у стіні поруч із нашою нішею.
І я побачив їх.
Голих чоловіків, які щільно тулилися одне до одного, з поголеними поспіхом і грубо головами, як у нас із Брусом. Вони стояли довгим рядком, затиснені між стінами, і могли йти лише вперед, один за одним, притулені до спин тих, хто попереду, а за ґратами — вузьким проходом між двома кам’яними стінами, що вели до центру печери.
Я бачив, як вони трусяться, хтось щось монотонно бурмотів, хтось плакав, хтось голосно і спазматично дихав. Переважно чоловіки, серед них тільки одна чи дві жінки. Зігнані, як буйволи в загорожу, з великими широко розплющеними очима. Старі, молоді, деякі молодші за мене.
Я почув тихий дитячий голос, який тихенько заводив:
— Ні... Ще ні... Ще хвилинку... Будь ласка... Одненьку хвильку... — І я перетворився на лід.
Я глянув на Бруса, але побачив тільки власне відображення в дзеркальній масці.
Він просто стояв нерухомо і навіть не здригнувся.
Я глянув на його руку, що висунулась із рукава. Я хотів переконатися, що вона брудна й жилава, а не тендітна й розмальована спіралями.
Вони були однакового зросту. Чи я не помилюсь?
Я глянув на залізний вигнутий прут із базальтовим іклом. Чи встигну його схопити?
«Маленька послуга».
Зараз матимеш.
Брус далі стояв нерухомо. Чи він збирався пройти через це, сподіваючись здогадатися, що мусить робити? А потім забивати цих нещасних, аби лиш відвести від свого підопічного небезпеку?
Я не хотів помирати, але й не хотів вижити такою ціною.
Пробач, батьку, я підвів тебе. Я знаю, що ти зрозумієш.
— Пора! — гаркнув жрець бляшаним голосом. — Чекати недоречно! Слід оголитися! Поневолювачів зараз приведуть. Настала пора гніву Матері! Пора відплати за кривди світу!
Так.
Пора гніву.
Пора.
Я набрав повітря і так, як учив мій Майстер Війни, розпалив внутрішній вогонь усередині мого тіла. Я кинув у нього всю свою втому, страх, гнів і образу, — так, ніби торкнувся грубки. А потім дозволив вогню заповнити мої вени.
— Є важливіші справи! — раптом пролунав голос. Сильний, жіночий голос. Я подивився на двері й побачив постать, одягнену у плащ із каптуром. — Це звичайне жертвопринесення. Нехай ним займуться ті, хто має це робити. Ті, хто подорожують, ведучи Слово, мають говорити.
Жрець повільно опустився на коліна і спер кулаки на підлогу:
— Архіматроно, гафрам акидил. Ти мовила правду.
Брус також віддав уклін. Я ставав на коліна, ніби ламав сталь, яка застигла в моїх суглобах, сперся кулаками на кам’яні плити і торкнувся чолом підлоги.
Вогонь у моїх венах досі гудів. Палав у голові і підсовував мені образи. Короткі, палаючі, як удари блискавки. Стрибок, оправлений кістками держак келепа в руці, короткий рик заліза, прямо в лисий розмальований череп, стрибок на стіл, ніж у другій руці. І тепер скок на сходи, удар залізом під коліна, а потім ніж на горло.
На вену духу, що пульсує збоку на шиї. Обсидіановий пазур, гострий, як уламок скла, і твердий, немов діамант. А далі — хто нас зупинить, якщо ми поведемо поперед себе архіматрону з лезом на горлі?
Блискавка сяйнула і згасла, а я не зробив нічого з підказаного нею.
Коли ми йшли кам’яними сходами в поблискуванні каганця, а потім крізь в’юнкі коридори, що оплітали вежу, до мене й далі долітала солодка пісня про розраду. Невдовзі я перестав її чути: до мене долинув перший страхітливий крик. Приглушений, пульсуючий десь за стінами всередині тіла вежі.
Ми вийшли на вулицю в перші сутінки. На синьому небі вежа шпигала хмари шпичастими, схожими на роги зубцями, а навколо верхівки борсалися ворони, немов клапті сажі від палаючих сувоїв.
Розділ 3.
Фея і дракон
Шкіра Дейрдре гладенька, як пергамент. Бліда, майже біла, що притаманно жінкам народу, чиє життя віками минало попід похмурим небом, під шмагання безкінечних дощів і вологого морського вітру. У жінок, чиє волосся руде від природи, лискуче, немов відполіровані мідні дротики, як у Дейрдре, пігментація не така, як у інших. Звідси ця алебастрова прозора шкіра. Ще вона мала б бути веснянкувата, але для чого нам тоді генетична інженерія? Тому в Дейрдре Малліґан не надто багато ластовиння, плям чи прищів. Я делікатно досліджую її тіло, рухаючись губами по горбах і долинах. Дейрдре така ж, як і її острів. Гладкі рівнини, пологі узгір’я. Жодних гірських хребтів, небагато лісів. На мармуровому, залитому світлом свічки тілі немає нічого, що могло б зіпсувати його географію. Тільки м’які пагорби й долини. Під тонкою прозорою шкірою тремтять маленькі тверді м’язи, коли вона рухається в моїх обіймах. Її обличчя прямо під моїм, я дивлюся в примружені мигдалевидні очі, зелені, як Ірландія. Капризні вуста з прегарними контурами ледь рухаються біля моїх губ. Я чую глибоке дихання. Відчуваю дрібні пальці, що блукають моїми плечима і спиною.
— Прокинься, Той, Хто Спить у Дереві, — стогне Дейрдре. — Уже час.
Я з жахом дивлюся на неї, прямо в пташині очі: золоті, із круглою, як отвір ствола, зіницею. На лискучо-чорне пір’я і задертий у небо, роззявлений дзьоб, що нагадує леза секатора. Пір’я закінчується на шиї, далі йде гладке тіло, бліде й алебастрове, ірландське тіло Дейрдре.
— Прокинься! — каркає Дейрдре. Я кричу.
Кричу, притиснувши обличчя до гарячого попелу, під потоками крижаної води. Кричу, лежачи голий серед каміння і скель, чуючи тріскотіння полум’я. Захлинаюся криком і схлипуванням, як немовля. Кричу, давлячись першими ковтками повітря, що пахне озоном. Народжений із дерева й блискавки. Я — сам біль. Біль існування. А потім є лише дощ, шипіння згасаючого полум’я, біль і ніч.
Мене будить холод. І дрижаки.
І усвідомлення того, що я живий. А коли ти живий, неможливо тривати в нерухомості й бездумній пітьмі. Жити — значить рухатися. Діяти. Усім тілом я відчуваю каміння й мокрий мох, на яких лежу. Мені незручно. Значить, я живий.
Кілька разів у житті я вже так прокидався. Найчастіше — серед лікарняної білості. Шокований власним існуванням, слабкий і зболілий.
Але ще ніколи не було саме так.
Я збираю себе, незграбно й важко, як Ґолем із залізобетону. У мене стукотять зуби, крижаний дрож проймає до самих кісток. Я лежу в чудній позі, з покрученими кінцівками — ганчір’яна лялька. Мені доводилося бачити людей, що лежали в таких позах. Жертв вибухів. Знесених ударною хвилею, угрузлих у те, що опинилося на їхньому шляху, безформних, як пом’ятий одяг. Але я, здається, все ж цілий.