За кільканадцять метрів від мене, посеред галявини, палає вогонь. Рештки мого власного стовбура жевріють і стріляють шиплячими під краплями дощу пломенями. Окей. Вогонь так вогонь. Біля вогню можна зігрітися. Вогонь — це добре. Варто почати з тепла. Інакше все це ідіотське чудо з електричним воскресінням можна профукати через звичайнісіньке переохолодження.
Мої думки розлітаються навсібіч, як зграя наляканих рибок.
Лише присівши біля жару згорілого стовбура й простягнувши руки до тепла, я починаю збиратися з думками.
Це я.
Живий.
Або це чергова галюцинація, як і Гвар, пустеля, майстерня дядька Атілаайнена й вороноголова Дейрдре.
Я сиджу із простягненими до жару руками, як той неандерталець, даючи теплу розтікатися моїми плечима, окутувати грудну клітку і вливатися в ноги.
Моя шкіра парує, як у сауні, розгублені думки поволі й обережно, одна за одною, повертаються, починають знову формувати зграю.
Це я. «Дозвольте доповісти, що я повернувся до виконання своїх обов’язків».
Одяг розірвало. Усе, що на мені було, навіть черевики. Ремінь, каптан, сорочку. Дерево з’явилося зсередини. Дерево, яке було мною. Чому ж я тоді сиджу перед вогнем, який пожирає рештки стовбура? Я був деревом чи дерево було мною? Що це горить під моїми руками? Ось питання, які вичерпують перелік риторичних дилем на сьогоднішній ранок. Я справді як первісна людина. Голий і ошелешений. У мене немає дослівно нічого, навіть цей вогонь не мій. Я думаю про спорядження, яке залишилося в домі Ґрунальді. Про Ядрана. Але й про одяг, мачете, ковдри, про безліч речей, які я залишив. Це не так далеко. Мені треба дійти до Ґрунальді. Це максимум три дні ходу. От тільки ходу в черевиках. Через долину, перекриту підпаленим мною фортом, в якому кишить розлюченими Зміями. Потім скелястою стіною, на якій висить (або ні) моя мотузка. Усе голяка.
Хорошого мало.
Усе ще здригаючись, я невпевнено зводжусь на ноги й обходжу попелище в пошуках решток майна. Якийсь сучий син свиснув у мене меча. Мій шінобі кен «Нордланд Аеронаутікс». Цього я пам’ятаю. Чи були інші?
Від утрати меча мені так боляче, ніби разом із ним зникло моє щастя, ніби в мене забрали когось близького. Він був із Землі. З дому. Не злічити, скільки разів він рятував мені життя. Не хочеться й думати, які в мене були б шанси дожити без нього до цього паскудного туманного ранку.
Я активую цифрал. Просто щоб допомогти собі в пошуках і відчути себе бадьоріше.
Я активую цифрал.
І нічого не відбувається. Лише паморочиться в голові. І я відчуваю, як у мене всередині вперше за дуже довгий час зароджується страх. Жаский нудотний страх, про який я вже встиг забути.
Це так мене вражає, що я аж сідаю на землю й на мить скручуюся в клубок. Намагаюся заспокоїтись і ще раз активувати свій бортовий комп’ютер, але він мовчить. Мій паразитарний ангел-охоронець мовчить.
Меч — це лише інструмент. А от без цифрала я точно в сраці.
Бойовий режим, без якого в мене є шанси (статистично, звісно), вийти живцем із трьох, може, чотирьох сутичок, — це ще пів біди. Але що з моїм імунітетом, пам’яттю? Куди поділися знання з тренувань?
Від розпачу й почуття безсилля я безпомічно скручуюсь клубком на моху, це триває, може, хвилин двадцять. Потім я відчуваю, що мені муляє каміння, лежати на мокрому моху незручно, а мурахи кусаються.
Добре, вистачить.
Я встаю і ще раз обшукую галявину. Систематично і старанно. Усе знадобиться. Будь-яке шмаття, будь-яка дрібниця. Спочатку я знаходжу жменю золота. Поодинокі монети розкидані то тут, то там, у траві, між камінням. Небагато. Основні запаси, вкладені в пояс зі схованками, залишились у тюках. У Ґрунальді. Вони були важкі, як горе, зрештою, я ж не на шопінг зібрався. Якраз золото мені потрібне найменше. Якби я міг викликати таксі й попросити завезти мене прямо до двору Ґрунальді Останнє Слово, це була б геть інша справа.
Я знаходжу рештки пояса, шматки тканини, розірвані фрагменти чогось, що колись, здається, було моїм черевиком, а зараз це щось туге від вологи й ні на що не схоже. Я весь час пригадую інші втрачені дрібниці, які розпихав по кишенях. Чепелик, складаний ніж із безліччю підручних інструментів і добротним лезом. Рештки запасів: кілька шматків халви і смужок м’яса. Ложку. Люльку.
Моя люлька, кисет із тютюном і набір інструментів. Кресало. Як жити без кресала?
Шукаю далі. Обходжу попелище по спіралі навкарачки, систематично прочісуючи траву, мох і каміння пальцями. Мене все ще трясе.
Я намагаюся не думати про цифрал, про холод і пронизливу слабкість. У мене розколюється голова й пульсує у скронях. Грудну клітку стискає паскудний нудотний біль. Там, де стирчав спис, видно нерівний, довгуватий шрам, що заріс шарами, як на стовбурі дерева. Не розумію, чому я лишився живий. Наконечник був довжиною з долоню і прошив мене наскрізь. Древко, яке врізалося в груди, також мало п’ять сантиметрів у діаметрі. Жесть. Серце точно зачепило, пробило серцеву сумку, плевру, мабуть, і тканини легень. Можливо, зламало ребро, точно розтрощило лопатку. Не розумію, звідки в цієї паскуди стільки сили. Може, мене б і врятувала медична бригада, якби була поруч. Якби мене одразу заморозили. Потім медевакуація і — прямо у відділення інтенсивної терапії. Може. Якихось тридцять відсотків шансів. Тимчасом я абсолютно точно одужав.
Ще одне диво.
У траві я знову бачу металевий блиск, але це камінь, укритий слюдою. Слюда. Золото дурнів.
Шукаю далі, порпаючись у камінні під монотонне каркання, що роздирає сіре повітря туманного ранку. А потім позначаю палицею місце, до якого я дійшов, і повертаюся до попелища, щоб зігрітися. На жаль, жару залишилося небагато. Він ледь жевріє і шкварчить серед вуглинок.
Через годину я знаходжу ніж. Мій довгий ніж у піхвах, що служив мені разом з утраченим мечем. Він лежить щонайменше за десять метрів від попелища, заплутаний у вже безлистих гілках якогось куща. Я ридаю від щастя, пригортаючи до себе ніж, а в голові прослизає думка, що зі мною, мабуть, щось не дуже в порядку. На цій знахідці чорна смуга закінчується і невдовзі я знаходжу різне дрантя — фрагменти одягу, роздерту куртку і врешті сагайдак із луком, що висить на гілці. Цього небагато, але має вистачити. Лук, здається, трохи вийшов з ладу, але його ніби можна поремонтувати.
Я складаю це все в одне місце — злиденні пожитки, але це більше, ніж нічого. Все ж у мене є ніж. Людина, яка має ніж, має, в принципі, все. Маючи ніж, можна змайструвати ледь не будь-який необхідний інструмент, зброю, навіть прихисток. Можна різати, підважувати щось, рубати, пиляти й копати. Немає нічого більш необхідного за ніж. Мені це добре відомо, бо я пам’ятаю часи, коли влада заборонила володіти ножами.
Фрагмент шкіряної куртки, який уцілів, не дуже великий, але його вистачить на два примітивні мокасини. Я вирізаю ножем два шматки шкіри відповідної форми, а потім ставлю на них стопи й обводжу їх вугіллям. Це буде підошва. Відтак обтинаю відповідним чином інші обрізки й обмотую ноги, як мене вчили на курсі.
Шкода куртки, але тепер у мене є взуття. Я розкладаю найдовший шматок розірваного ременя на пні й відрізаю смужки. Вони недовгі, але я зв’язую їх між собою і стягую мокасини, протягуючи сплетену шнурівку крізь видовбані ножем отвори у шкірі.
Працюючи, я щосекунди розпачливо намагаюсь активувати цифрал. Майже рефлекторно. У мене трясуться руки. Я мокрий і промерзлий. Тепер постає питання, що на себе накинути. Основна проблема — це одяг і укриття. Не цифрал.
Я стаю спиною до згарища, саме так, як стояв тоді, коли з мене виросло дерево. Це просто. Достатньо обернутися, щоб краєвид, який вже назавжди врізався мені в мозок, з’явився перед моїми очима.
Дві вершини в тумані, що горнуться одна до одної, як дві половинки однієї дупи. Рвані лінії гір, затягнуті сизуватим опаром. Видимі здалеку дві плями лісу, що повзуть по узгір’ях, палаючи розкішними барвами осені. Сімдесят три хвойні кущі, покручені так, ніби над ними попрацював майстер бонсай.