Так.
Так я стояв, коли моє тіло вибухнуло деревом.
Меч був на спині. Пояс розірвало й він полетів назад, туди, де його знайшов той сраний шмаркач. Живий труп, який поняття не має, що ходить по цій землі тільки через тимчасові технічні проблеми.
Ходячий мрець із відкладеним вироком на карку. Злодій, який насмілився обікрасти Дерево.
Ніж висів високо з лівого боку, на стегні. Він відлетів у напрямку, визначеному моїм лівим плечем, прямо в ті кущі. На якісь десять метрів. Там я його й знайшов. Торбинка й піхви зі складаним ножиком висіли на поясі трохи позаду за правим стегном. Відмірюю відстань кроками. Цього разу я не мушу прочісувати всю галявину, лише трикутну ділянку в тому напрямку, в якому ймовірно полетіли мої речі. Мої зусилля з аналітичного мислення не лишаються без винагороди: я знаходжу ложку й полу куртки. Обривок, може, з дві долоні, але якраз той найбажаніший. Це пола, що ховає внутрішню кишеню, де лежать капшук із люлькою і кисет із дрібкою тютюну. Експериментальні трави, куплені ще в Зміїній Горлянці, пропали — але ж не плакати за ними. І так від них жодної користі.
Я збираю оберемок гілок і докидаю у вогонь, а потім сиджу, пихкаючи люлькою. Повертаюся до рівноваги. Ось нова наука: слід докидати в полум’я дрова, а не панікувати, що гасне. Людина постійно вчиться. Хмарка диму, що пахне, ніби кадило із сушеними сливами, прояснює мені розум і я раптом виразно усвідомлюю свою тупість. Навіть не хочу коментувати свій стан.
Я встаю і рушаю широким кроком туди, де відбулася боротьба.
Люди Вогню пішли, як оживлені туманом живі трупи. Пішли, залишаючи біля каменя флягу, плащ того великого воїна, його шолом, що досі лежить на стежці, але передовсім мечі. Два мечі, кретине ти відбитий.
Вони короткі, така якість лез наводить на думку радше про садові інструменти, а не про витвори зброярського мистецтва, проте як не крути — це все ж зброя.
Я піднімаю меча, що належав першій жертві мого «нордланда». Зброю великого бороданя. Той самий, якого схопив воїн, коли його зброя зламалася від удару. І ще один, що належав іншій Людині Вогню. Біля руків’я досі лежить його зеленувата, вкрита мурашками долоня.
Підходжу ще до краю прірви і знаходжу заплутаний у корені плащ хлопця. До нього нелегко дотягнутися, але достатньо довгої палиці з сукуватою кінцівкою і трохи альпіністських навичок.
Далі плащ Змія служить мені для виготовлення одягу. Найпростішого у світі. Кілту.
Достатньо відрізати пояс відповідної довжини, обмотати стегна, перекинути через плече й закріпити ремінцем, знятим із фляги. Решту плаща я належним чином підрізаю, посередині роблю трикутний надріз, у який просовую голову, й зав’язую імпровізовану на зразок пончо кофту відрізками ремінця під пахвами. Плащ велета-воїна здоровенний і добротний, тож я накидаю його на плечі. Усе дрантя на мені тверде від крижаної вологи. А плащ, на додачу, ще й обісцяний вовком.
Звичайно ж, я забираю і осиротілу стрілу, що стирчить зі сланцюватого ґрунту, і шолом бороданя.
Базова підготовка до мистецтва виживання — так званий «тест цеглини». Уміння вигадати, що можна зробити з довільним предметом, наприклад, із цеглиною, окрім як побудувати житло, звісно. Такий шолом — це ще й казанок, підручне ковадло, тазок, примітивний щит, кастет, маска, водонепроникний капелюх і так далі. Варто лиш подумати.
Я забираю навіть клапті дрантя і шматки пояса, з яких роблю мотузку. З фрагмента штанини ладнаю клунок, в який кладу всі знахідки, а тоді зав’язую його навскіс на грудях.
А потім рушаю.
Спускаюся стежкою, що веде униз, на північ. До Земель Вогню.
Я йду, не прощаючись навіть скупим поглядом із вершинами, що пригорнулися одна до одної, ігнорую свої власні експресивні статуї й дерева, що виглядають, немов вигнуті фігури Драккайненів у приступі танцю святого Віта. Я ковзаю по мокрому камінні, перечіпляюсь об корені, обвішаний дрантям, але живий.
Слабкий, як немовля, хапаю дрижаки, помираю з голоду. Але я живий.
Живий і ще поборюся.
На дно долини, до шумкого потоку серед хвойних кущів і скель, я йду понад годину й ледь тримаюся на ногах. Потім п’ю воду, стоячи накарачках, як кінь, обережно, щоб не заробити завороту кишок, вода — крижана, і мій кишечник зводить судомами, пустий шлунок викручується навиворіт і спричиняє блювоту. Я споліскую обличчя і якийсь час сиджу на моху, чекаючи, щоб дихання повернулося в норму.
Я досі відчуваю напрямки в голові чи це тільки ілюзія? Мені здається, що я знаю, де розташована країна Вогню, де пекельний босхівський Діснейленд, зведений Ван Дікеном, і де його біснуватий Замок Шпичаків. От тільки це, можливо, моя фантазія. Я не можу активувати цифрал. Боюся, він залишився в дереві. В тому дереві, яке було мною. Може, його спалила блискавка? Звідки мені знати, як працює це довбане диво?
Далі я йду проти течії струмка, дном долини, серед скель, що височіють обабіч, серед мжички і часом під вороняче каркання.
Іду.
Перших людей я зустрічаю близько полудня. Вони мертві.
Спочатку я бачу вовка. Він сірий і велетенський, схожий на теля. У нього похила спина, низький, як у гієни, зад, але холка й загривок висотою понад півтора метри. Кожна лапа завтовшки з моє стегно.
Я застигаю, повільно опускаючи долоню на сагайдак, але пригадую, що лук пошкоджений, а в мене тільки одна стріла. Вибух, який перетворив мене на дерево, послабив валики, змінив натяг тятиви, а сам лук, здається, перекосився. Тож я прибираю руку й тягнуся до мечів. Стою сторожко, поклавши долоні навхрест на обидва руків’я, чекаю.
Вовк торсає щось між камінням, притримуючи лапою, а потім раптом підводить гігантську морду, наставивши трикутні вуха. Хутро на загривку настовбурчується, серед бурої шерсті здіймаються поодинокі довгі голки, як у єхидни.
Монстр.
«Вовк» звучить гарно, але ця худобина важить кілограмів триста. Його череп — з пів метра завдовжки.
З його пащі звисає щойно відірваний кусень м’яса, але на цьому шматку, який він поквапно ковтає, я не бачу шерсті. Там гладенька, золотава шкіра.
Вовк піднімає губу й демонструє мені зуби. Оголюються ікла, велетенські, як зубила, найменші — завдовжки з мій великий палець. Увесь набір поблискує під зморщеною верхньою губою, з горла починає сочитися низьке гарчання, що більше нагадує зародження лев’ячого рику.
Я стою нерухомо, розпачливо намагаючись активувати цифрал, але безрезультатно. Важко пояснити, як це робиться. У звичайному людському організмі за бажанням нічого радше не вмикається. Але цифрал застосовується інстинктивно. Це відбувається само по собі. Не треба заклять чи зусиль. Він працює внутрішньо, природно, як гнів чи сум. Та попри це я весь напружуюсь, стискаю щелепи, у мене тремтять усі м’язи, ніби силою я можу змусити свій мозок переключитися на більшу потужність.
Вовк без зусиль, прудко зістрибує поміж скель і повертається в мою сторону, його ричання я відчуваю ніби діафрагмою, коли весь час безпорадно намагаюся ввійти в бойовий режим, немов розпачливо натискаючи на неробочу кнопку.
Він дивиться на мене спідлоба, світячи білим палісадом зубів, його очі гіпнотично горять брудно-бурштиновим кольором.
Я дивлюся в ці очі й намагаюся нав’язати йому свою волю, але це все одно, що прагнути приборкати тигра. Це не дворняга, що заїдається біля хвіртки.
Єдиний результат — цівка гарячої крові, що стікає по моїй губі до рота, і крижані дрижаки, що прошивають тіло. Мені знову стає холодно, тепер, здається, переважно від страху. Я злегка висовую обидва вістря з-за пояса, але відчуваю, наскільки це смішно порівняно з майже півтонною горою м’язів і щелеп.
Холод огортає мене, немов саван, гупає у скронях, я бачу тільки очі вовка, брудножовті й безжальні, але вони горять якоюсь розумною жорстокістю.
Я відчуваю його рух, попри те, що він навіть не сіпається. Відчуваю, що він почне з кількох довгих стрибків, а потім, без роздумів, на рівні того каменя полетить на мене, як ракета. З першим кроком звіра я подамся ліворуч, відштовхнуся стопою від скелі й притиснуся спиною до стіни, між валуном і стовбуром покрученої гірської сосни. Якщо я досі на щось таке здатен і якщо вдасться спертися там ногами, то в мене в руках уже будуть мечі, а він не зможе мене дістати. Принаймні не одразу. Ніс, очі, горло. Тричі швидко різонути, а потім буде коротка мить, щоб протиснутися туди, де ще вище Й тісніше.