Ну, припустімо.
Я бачу це все в одному моментальному зблиску, як одну схему. Це триває лише мить. Вовк переміщує центр тяжіння, схиляє голову ще нижче, і я вже знаю, що він стрибне інакше, що рушить з іншої лапи, уся схема блискавично сиплеться, поступаючись іншій. Тепер маневр у інший бік, з поворотом, як тореадор, перед самими вишкіреними зубами, зі складним подвійним ударом. Ліва рука перевернутим вістрям по горлу, права — згори в основу черепа, одночасно, ніби змикаєш ножиці. Я змінюю положення лівої руки на протилежне.
Холод, що мене охоплює, проникає до самих кісток. На стежку падає шишка, узбіччям котяться маленькі камінці. На мить западає густа мертва тиша. Ми дивимося один на одного.
Ворони, що дотепер чекали на гіллі закінчення вовчої учти, раптом із криком підхоплюються і збиваються над долиною в панічну рухляву хмару, а вовк починає відступати. З безперервним гарчанням він усе ж потроху ступає товстими лапами назад, не зводячи з мене погляду.
Минає хвилина, вовк робить іще кілька кроків назад, а я змушую скам’янілі м’язи працювати й похиляюся в його сторону. Тоді він перекручується на місці й підтюпцем жваво тікає. Це не виглядає, як панічна атака, більше схоже на те, що вовк пригадав собі щось важливе.
Ворони обсідають гілля і знову западає тиша.
Вовк зник. Драккайнен якусь мить стояв нерухомо, потім осунувся на траву й насилу відпустив руків’я обох мечів, які судомно стискав.
— Ох, чуваче... — промимрив хорватською. — Pičku materi... Чуваче...
Він сидів і дивився на свої долоні, стискаючи-розтискаючи кулаки, ніби не був упевнений, що вони послухаються.
Струмок оминав кам’янистий алювій, укритий гравієм і валунами, на якому росло рахітичне деревце.
Трупи лежали одне при одному. Троє. Юнак із жахливо розсіченою шиєю, плечем і передпліччям, хлопець, максимум десятирічний, зі стрілою, що стирчала з потилиці, і світловолоса дівчина з перерізаним горлом. У всіх із боків і стегон вирвано шматки тіла, але це робота вовчих ікл. Усі троє були голі, в усіх руки викручені за спину, зі спухлими великими пальцями, обв’язаними мотузкою, і всі лежали поруч, рівно, покладені обличчями до землі. У них була чиста шкіра, тільки на плечі юнака Драккайнен помітив татуювання, схоже на вигадливий листок. Однак ні в кого не було зигзагоподібних зміїних знаків на кінцівках і спинах.
Драккайнен присів біля них, однією рукою притримуючи сагайдак із луком. Обережно повернув до себе бліде, розмокле дівчаче обличчя із синіми губами й каламутними очима. На камінні не було крові. Краї рани також були вимиті й бліді.
Драккайнен устав і, похилившись, швидким кроком пройшовся уздовж струмка, потім повільно повернувся, практично обнюхуючи землю, перевернув кілька камінців, легенько провів пальцями по піску і гравію, ніби читав знаки якоїсь таємничої абетки.
— Не тут вас убили... — пробурмотів він. — Вели руслом струмка. Дев’ятеро Зміїв на дивно підкованих конях і кільканадцять крабів. Гнали два важкі вози, запряжені якимись тваринами, але не кіньми. Масивнішими й повільнішими. Вози загрузали й чіплялися за каміння, тому вам розрізали мотузки на великих пальцях і наказали штовхати. Вас було восьмеро. Тут віз просів добряче і почав перевертатися. Стрій розтягнувся й розірвався, вершники опинилися біля воза й почали підганяти вас канчуками чи чимось у цьому дусі. Хтось упав і залишив сліди крові на скелі. А тоді хлопець почав утікати. Туди... І туди... Потім берегом. Стріляли двічі, але промахувались. Йому прилетіло лише тут, на цьому пляжі. У потилицю.
Він упав на коліна і тоді котрийсь зі Зміїв зловив його якимось ласо чи батогом за шию. А потім поволік хлопця в агонії на цю мілину. Тоді ти кинулася на найближчого вершника, але він відбився. Ти стрибнув на іншого. Зміг стягнути його з коня й повалити, коли тебе різонули. Згори, з сідла, ти затулився передпліччям. Той, на кого ти напав, звільнився й розрубав тобі плече. Другий вершник знову ударив і перерубав тобі шию. Потім вас відволокли на алювій. Але спершу, — він звернувся до мертвої дівчини, — тебе зґвалтували і лише потім перерізали горло. Той іще був живий, конав від утрати крові, але йому веліли дивитися. Коли ти померла, вас поскладали тут. А вози поїхали далі. Прямісінько в Музичне Пекло. Вони везли, скажімо, м’ясо, залізо, шкури, сіль і селітру. Може, більше гарматного м’яса для нашого мага з Амстердама. Для психа й соціального експериментатора, якому забажалося війни.
Вуко випростався й обтрусив коліна. Заплющив дівчині напіввідкриті очі.
— Мабуть варто змінити шлях. Щось тут люднувато.
Попри це він пішов уздовж струмка.
Десь через кілометр узбіччя опустилися настільки, що можна було звернути в ліс. Він ішов, як старигань, відпочиваючи кожні кількадесят метрів. У лісі Драккайнен якийсь час вовтузився у низькорослих заростях, зрештою знайшов якусь волоть, що росла прямо з землі, трохи схожа на листя пальми і трохи на папороть. Стогнучи від натуги, він вирвав її, а потім, відсапуючись, знову сперся на стовбур відпочити. Тоді пообрізав з волоті листя, залишаючи товсте покручене кореневище, яке оскоблив ножем до білої середини. Знайшов собі невеликий видолинок з видом на шлях, що вів дном струмка, й заліг у ньому, хрумкаючи свої корінці. Він намагався жувати повільно, але й так мусив стримуватися, щоб не ковтати їх цілими.
— Jebem ti dušu, що за гидота, — пробурмотів він. — Ще й смердить ніби риб’ячим жиром.
Потім він виліз зі своєї западини, щоб пошукати ще папороті.
Вони їхали ступом, грюкочучи окутими копитами по камінню й осипу, втомлені, обвішані зброєю, у дивакуватих чорнених латах. Коні, обвішані латами, нагадували глибоководних риб. Навколо вився туман, останній із вершників тримав бунчук, увінчаний черепом із довгим волоссям, древко обплітали змії в танку, як кадуцей із самого пекла. Плечі вершників прикрашали зигзагоподібні татуювання, що нагадували стилізований колючий дріт.
Змії.
Драккайнен лежав на землі цілком нерухомо, накритий своїм плащем, притиснувшись обличчям до листя, що пахло грибами, і мріяв про ручну гранату. Керамічну, зі шрапнеллю.
Їх розділяло кроків десять, а він лежав на узбіччі, схований серед листя, за кілька метрів над їхніми головами, у сутіні бору. Якщо його не спіткає якась нечувана невдача чи він не втне якоїсь дурниці, його не мають побачити.
Один зі Зміїв озвався різким наказовим тоном, і Драккайнен мало не підхопився зі схованки. Йому відповів другий і вони обидва засміялися, але слова звучали так, ніби більярдні кулі спадали на кам’янисте дно струмка або ніби хтось устромив залізну палицю в шпиці колеса. У звуках, які чув Вуко, не було нічого хоча б віддалено схожого на зрозумілі слова. Тільки скрипуче ґелґотання, горлові похропування й шорстке шарудіння чужої мови.
Він нічого не розумів.
Нічого.
Змії говорили мовою Узбережжя Вітрил.
Мовою, яка нещодавно звучала для Драккайнена так само знайомо, як і мови на Землі, а тепер була такою ж незрозумілою, як стогони китів чи вовче виття.
Йому здавалося неможливим, аби він міг повторити такі звуки, не кажучи вже про те, щоб запам’ятати.
Вершники від’їхали, запала тиша. Драккайнен сів у видолинку й загорнувся у плащ. Сидів нерухомо, рухалася тільки рука з ножем, що скоблила їстівні корінці папороті. Повільно, із хворобливо ретельною системністю. Без міри. Нарешті корінь перетворився на стружку, він жбурнув ніж собі під ноги, і просто сидів так далі.
Довго.
— Добре, в сраку це все, — сказав він лісу. — Я можу діяти з голим задом, без меча, без підтримки. Але з порожньою кукухою це неможливо. Мені шкода. Кінець місії.
Він стиснув зуби й гупнув потилицею об стовбур.