«Ну ж бо, давай».
Утікач звивається навколо Стовбура, немов змія, повзе поміж моху й засохлої папороті, порпаючись руками, як той сліпець. Хай би що-небудь. Хоча би камінь.
Велет-воїн поволі випростовується, зітхає й несхвально хитає головою. На мить безпорадно розводить руками й кидає свій меч тим, хто лишився позаду, після чого двічі плескає в долоні, ніби хоче розбудити противника, і знову запрошує його жестом, цього разу вже вільних пальців.
«Ну ж бо, давай, я вже без меча».
Але також даремно. Худющий юнак не воліє голіруч кидатися на стокілограмову гору жилавих м’язів. Адреналін налив його ноги свинцем. Жахлива, смертельна втома, немов бетон, заповнює легені.
Велетень розчаровано опускає руки й робить кілька великих кроків, щоби схопити хлопця за загривок і витягнути з кущів, немов кошеня. Це вже паскудство.
Масивна рука простягається й хапає комір чорної куртки саме в той момент, коли пальці в розпачливому намацуванні серед моху, листя й засохлої гірської трави натрапляють на щось подовгувате. Плаский стрижень, обплетений тасьмою, що ідеально лягає в долоню.
Руків’я універсального розвідницького меча. Шінобі кен фірми «Нордланд Аеронаутікс».
Потужне торсання за плечі підкидає хлопця вгору й одним махом ставить його на хиткі ноги. Несподівано лунає зміїне сичання мономолекулярного леза. А потім простір розтинає зблиск і в холодному осінньому повітрі звучить хруст розрубаного м’яса.
Велетень відпускає противника й повільно розвертається нерухомим крейдяно-білим обличчям до своїх онімілих товаришів, які сидять на каменях, а потім раптом порскає потужним фонтаном крові. Його груди розтуляються уздовж тонесенької скісної лінії, виставляючи роззявлені чорно-червоні нутрощі.
Чоловік робить сліпий кульгавий крок невідомо куди й валиться лицем на землю, як зрубане дерево.
Усі заціпеніли. Згорблений хлопець, що виставив уперед блискуче мономолекулярне лезо, по якому стікають струмені крові й цебенять на землю, оголюючи лискучу, чисту поверхню вістря. Воїни, що сидять на каменях. Один завмер із перехиленою флягою в руці, вода ллється йому на черевики, другий закушує кулак від здивування.
Вони зриваються на ноги одночасно. Блиск сталі, скрегіт лез і швидкий, розмазаний рух. Крик.
Різкий вигук здивування й болю. Один із нападників раптом згинається навпіл, хапаючись за горло. Між пальцями бризкає струмінь світлої артеріальної крові. Другий відскакує назад, із жахом і недовірою дивлячись на обрубок меча у власній руці. Не може повірити, що панічний, незграбний контрнапад противника розітнув його власне коване лезо, наче суху гілку. Він відкидає зброю й миттєво хапається за встромлений у землю осиротілий меч бороданя.
Хлопець січе навідліг, абияк, не дуже справляється із надто довгим вістрям, із химерним руків’ям, з інакше збалансованою зброєю. Його супротивник видає короткий тваринний рик, його правиця падає на мох, як скинута рукавиця, але крові ще не видно. Тож він хапає зброю лівою рукою й кидається на хлопця, збиваючи його з ніг. Обидва важко падають на землю, спина нападника, обтиснута півкожушком, оздобленим на плечах вишивкою у формі трьох вигнутих пломенів усередині кола, спазматично здригається, а посередині, над самим вишитим знаком прямо в небо стирчить лезо, з якого стікає кров, лишаючи чисту, блискучу поверхню.
Тиша. Чути тільки, як зовсім поруч, шкрябаючи черевиками кам’янистий осип і шарпаючи суху осінню дернину, у власній крові помирає людина.
А потім западає повна тиша.
Хлопець робить зусилля й перевертає труп на бік, звільняється з його лабет, палець за пальцем випрямляючи затиснений на полі власної куртки кулак, після чого встає, ставить йому ногу на груди й, сапаючи, вириває з нього лезо.
Він зачудовано дивиться на вістря, ноги під ним угинаються і хлопець тяжко сідає на мох.
Меч тремтить у його руці, по всьому тілу пробігають дрижаки, юнак схиляє голову й починає плакати. Дивним сухим схлипуванням, яке аж підкидає його дрібну постать. Схлипуванням, яке поступово переходить в істеричний сміх.
Так він стоїть на колінах, відкинувши голову назад, і закривавленою рукою підіймає розвідницький меч, шінобі кен фірми «Нордланд Аеронаутікс». Підсміювання, що зродилося з плачу, перероджується в переможний рев. Писклявий і дивний, він закінчується гучним сичанням, яке могла б видати велетенська розлючена змія.
Хлопець зводиться на ноги й дивиться на обляпані кров’ю валуни, на раптово поруділе коло сірої осінньої трави й на три покручені трупи навколо.
Він акуратно відкладає меча, проводить руками по траві, по слизькому червоному камінні навколо мертвого велетня, а потім торкається свого обличчя і ледь згорблений підходить до Стовбура, щоб лишити на ньому відбиток своїх закривавлених рук. Падає на коліна й нишпорить у траві, поки не знаходить покинуті піхви. Меч із брязкотом повертається додому, хлопець перевертає зброю, але не знає, як прикріпити її до ременя. Зрештою закидає меч на плече, немов лопату, і йде вузькою стежкою геть.
У цілком протилежному напрямку, ніж той, з якого з’явився.
Залишається тільки Дерево, забризкані валуни навколо й три трупи Людей Вогню. Дві вершини, що горнуться одна до одної, як дві половинки однієї дупи. Сніжне харкотиння на верхів’ях. Крик ворона в холодному осінньому повітрі.
Задерев’янілий гнів у луб’яних пластах і волокнах.
Поночіє.
А вночі з’являються вовки.
Часом поміж горами видно дим. Стовпи чорного диму, що розкреслюють осіннє небо. Вночі вершини забарвлює помаранчевий блиск вогню. Іноді крижане осіннє повітря приносить далекий крик. А іноді — лиш каркання ворон.
Видно дві плями лісу, що повзуть по узгір’ях, палаючи розкішними барвами осені. Сімдесят три хвойні кущі, покручені так, ніби до нього приклав руку майстер бонсай. Розкидані навколо біло-сірі брили вапняних валунів, синюваті, як зіпсоване м’ясо. Сяйливе харкотиння сніжних ковпаків на вершинах.
Видно пекло.
Стежина збігає стрімко туди, куди не сягнути зором, де закінчується всесвіт. Але вона не настільки стрімка, щоб завзята людина не могла її подолати. Навіть кремезний карлик може зробити над своїми кривими ногами зусилля і змусити запряженого у візок віслюка, схожого на химерного покруча окапі й мініатюрної жирафи, подолати гірський шлях.
Він прив’язує віжки до одного з сімдесяти трьох вигнутих хвойних кущів. Ворони, що видзьобували рештки з уже розшматованих вовками трупів Людей Вогню, здіймаються чорною лопотливою хмарою й обурено каркають. Карлик сідає на синій вапняний валун і витягає з кишені тканинний згорток із копченим сиром і чимось, що нагадує чорний помідор. Він відрізає шматок сиру і їсть його з леза ножа, а потім обережно кусає чорний плід.
Спершу він жує мовчки.
— Добре влаштувався. Можна так собі спати в дереві, коли світ палає.
Він відрізає ще один шматок сиру.
Не схоже на те, щоб йому заважав трупний запах чи близькість мертвих тіл.
— Кажу, добре влаштувався. Я дав тобі вдале ім’я, Той, Хто Спить у Дереві. Ти кажеш, що подорожуєш уночі. Я ж кажу, що ти волієш, щоб на тебе срали ворони. Волієш шукати воду між камінням і чекати, поки на тебе посвітить сонце. Знаєш, як розпізнати дурня? По тому, який його спіткає кінець, Той, Хто Спить У Дереві.
Він знову надкушує від чорного плоду, а потім, постогнуючи, нишпорить по кишенях і знаходить малу грудку солі, яку розтирає на камені кінчиком ножа. Тепер плід, посипаний брудною сіллю й, певно, прикрашений мурахою, смакує значно краще.
— Ти бачив Дієвця. Бачив живі шипи із заліза. Бачив рухоме обійстя з мільйона лез і кілків. Бачив людей, заклятих у дерева й каміння. Бачив потвор холодного туману. І що? Ти мабуть пішов із ним поговорити? Сказав йому, що забереш його за моря додому? Може, ти нагадав йому про справи, які залишилися там, у далеких країнах? А може, ти вирішив узяти його за барки й віднести на місце, як те цуценя, що вилізло з псарні?
Він доїдає плід, дбайливо загортає сир у тканину й ховає ножа. Встає, постогнуючи, й витирає долоні об штани.