— Ну, так. Треба тільки дістатися дому Ґрунальді, де я не зможу ні з ким порозумітися, знайти радіоларію й викликати евакуаційний шатл. Соррі, Останнє Слово, але краще вали з країни. Мій земляк, на жаль, став якимось довбаним усемогутнім магом і рознесе вам тут усе на друзки. Він уміє перетворювати людей на дерева, оживлювати трупи й фантоми, літати в повітрі, грьобаний тобі Носферату. Тому, друже, сідай на корабель і вшивайся, поки тебе не обернули на персонажа Босха, Брейґеля чи Пікассо. А шатл прилетить або ж ні — місія нелегальна, друже. Якби я повертався зі своїми врятованими, то може, й прилетів би. Евакуація вчених якось виправдає порушення правил. Цінна інформація також була б певним аргументом. Можна тишком забрати агента, це варте ризику. Але за лузером, який зламався, нічого не досягнув і нічого не розвідав, шатл а ніхто не відправлятиме.
Він стулив повіки і ще раз гупнув потилицею об стовбур, аж загуділо.
— Вмикайся, паскудо!
І потім знову мовчав.
Урешті-решт він голосно сплюнув, підняв ніж, витер об кілт і обережно вклав у піхви.
Устав, обв’язався своїм клунком, накинув на плечі плащ і пішов через ліс, уздовж струмка. Обережно і якомога тихіше.
Раз і вдруге різко зупинився, сторожко позираючи через плече й тримаючи долоню на руків’ї меча.
Струснув головою і рушив далі.
Він видивився не надто стрімку гору на краю долини, за якісь півтора кілометри від нього, і вирішив на неї вибратися. Кинувши оком із вершини, Драккайнен міг би переконатися, чи правильно оцінює напрямки, чи, може, щось собі фантазує. Обрати шлях і почати думати про місце нічлігу. У нормальних умовах, з доступом до води, він міг не їсти приблизно тиждень, але не мав уявлення, в якому зараз стані. Почувався дивно і, чесно кажучи, не надто добре. У нього паморочилось у голові, тому кожні кількасот метрів він мусив сідати, щоб віддихатись і почекати, поки вгамується серце.
Принаймні він відчував, що в нього є живе серце, а не роздерта вістрям списа тряпчина. Витираючи мокре від поту обличчя, він відчував, що це звичайна людська шкіра, яка пітніє, мерзне й кровить від подряпин. Шкіра, а не задерев’яніла шорстка кора.
З якогось часу краєм ока він бачив, як десь на межі поля зору пропливають плями світла. Ряхтіння в очах.
Воно могло означати перевтому, ослаблення або й судинну недостатність. Ба гірше, воно то з’являлося, то зникало, а несподіваний рух на краях поля зору щоразу викликав тривогу.
Тільки цього бракувало його розхитаним нервам.
Через кількасот метрів він зрозумів, що це не звичайне ряхтіння, і стривожився по-справжньому.
Цей ефект не нагадував срібних іскор, що безладно плавають на межі поля зору. Це було схоже радше на світлові відблиски. На сонячного зайчика, якого пускали дзеркальцем і який, здавалося, має власну волю й навмисне дражниться, підкрадається збоку, а потім за найменшого руху голови зникає.
Коли він спустився в долину й рушив у напрямку вершини, що височіла попереду, то вже постійно це бачив. Яскраву плямку світла, яка рухалась поруч із ним. Він міг стежити за чимось краєм ока й водночас дивитися вперед, тож помітив, що сонячний зайчик, який мав бути просто помилкою в роботі зорової кори або тимчасовим прогріхом сітківки, ховається за стовбурами дерев і скелями, що шмигаючи поміж скель на шляху, він освітлює їх невеликим, як у ліхтарика, колом, що в цьому зблиску на якісь пів секунди у стебел і каміння з’являється додаткова тінь.
Він роззирнувся по скелях і шпилях, намагаючись викрити жартівника, який пускав зайчиків. Може, хтось хоче привернути його увагу без криків, що було б дуже нерозсудливо в горах, де точиться засідкова, партизанська війна. Достатньо було зловити сонячне сяйво на вістря ножа чи край щита. От тільки тоді цей хтось, по-перше, намагався би посвітити йому в обличчя, по-друге, сам вийшов би зі схованки, а по-третє, день був хмарний.
На цьому перелік розумних пояснень вичерпався, тож Вуко просто йшов собі далі.
Шлях, який очевидно вподобали засідкові загони Ван Дікена, був не найкращим маршрутом, і Драккайнен хотів якнайшвидше з нього зійти.
Він зробив привал на півдорозі до вершини, у досить густому лісі, серед скель і папороті.
Зняв шолом, розстібнув вологий від поту на плечах плащ і сів на повалене дерево, обережно відпиваючи зі здобутої фляги. Плямка яскравого світла весь час шугала десь на межі поля зору, але він намагався за нею не слідкувати й не видивлятися.
Спочатку він мав дістатися на вершину і знайти якийсь сховок. Потім дійти до Землі Вогню, повернути Ядрана і спорядження. Дорогою підучити мову. Потім прибрати Ван Дікена й те, що він тут накоїв. Осквернити труп і насцяти на його могилу. Далі — знайти й евакуювати решту. Повернутися на Землю. Вагон роботи. До окуліста й невролога він зможе піти лише після цього, тож нічого гаяти час на якісь світлові ефекти.
Коли вона несподівано шугнула в повітрі й повисла за пів метра від його лиця, схожа на живу ляльку Барбі в ореолі миготливого світла, він саме робив ковток води.
— Може, почнеш нарешті думати, тупорилий мішок м’язів? — роздратовано запитала вона англійською.
Від крику з повним горлом води йому насилу вдалося не захлинутися. Він пирхнув, з якимось дивним скимлінням звалився з колоди на спину й зайшовся кашлем.
Ще швидше скочив на ноги, обливаючись вмістом фляги. Миготлива фігурка маленької дівчинки шмигнула трохи далі і знову повисла в повітрі, схрестивши ноги в кісточках. Вона мала сантиметрів тридцять зросту, була гола, сяйлива і з золотим волоссям. Не русявим, а таким металево золотим, як тоненькі дротики. Кущик волосся на її лоні також був золотим. У неї був мікроскопічний пупок, ледь помітні нігті й маленькі, немов голівки шпильок, випуклі соски на грудях розміром із вишню.
Драккайнен прокашлявся й витер обличчя та очі.
— Як тут не шизонутися, — сказав він здавленим голосом. — День був не з найлегших. Я воскрес, ледь тримаюся на ногах, а ще вчора був деревом і, виявляється, втратив усі свої здібності, навіть не знаю мови, іду з голою дупою по горах, обмотавшись шматками пледа і взувши рештки куртки. Зрештою, що я можу знати про дивовижні воскресіння? Може, тут і неможливо не здуріти. Але чому в мене не може бути якихось людських глюків? Але pičku materinu, perkele saatani vittu, zašto Дісней?
Він потер повіки, ніби хотів втиснути собі очні яблука всередину черепа.
А потім знову розплющив очі.
Маленька фея й далі висіла перед ним у повітрі, заклавши руки за голову й підтягнувши вгору одне коліно. Він устиг помітити, що в неї були виразно людські риси. Незнайомі, але людські. Конвенційно гарні, як у моделі.
— Sug elgy helvete, — сказав Драккайнен фінською, хоч і неввічливо.
Вона крутнулася на місці, випнула в його бік маленький округлий зад і професійно ним покрутила, як стриптизерка.
— Надивився? Може, мені ще станцювати на гілці?
— Збільшись разів у п’ять, то я знайду, що з тобою зробити. Я розумію, моє несвідоме мені натякає, що я емоційно незрілий. Дорослий відповідальний чоловік не вступив би в таємну програму і не залишив би орбіту Землі. Зрештою, мені все життя це втовкмачували. Синдром Пітера Пена й оце от усе. Звідси й Дінь-Дінь. Відвали, Дзинько. Скажи Капітану, хай підітреться своїм гаком. Добраніч.
Він махнув рукою, але вона зграбно вивернулась і опустилася на сучок, що стирчав поруч. Миготливий ореол, який її оточував, виявився парою легких, жилкуватих, як у бабки, крилець, що мінились усіма кольорами веселки, але їхня форма нагадувала великого тропічного метелика. Вона їх розправила й тепер рухала ними ритмічно, власне, по-метелячому.
— Лапи не розпускай, свиното! Можеш дивитися, але не торкайся. А якщо я тобі не потрібна, то навіщо ти мене викликав?! — Це останнє речення вона вже прокричала, а потім розплакалася. — Ти назвав мене паску-у-удою!.. І ще, щоб я зробила ло-осю... — вона зайшлася плачем.
Драккайнен дивився на це з відсутнім, абсолютно нерухомим обличчям.
— Ти Цифрал, — сказав він знесиленим голосом і — утретє в житті — зомлів.