Чим ближче перевал, тим холодніше. Туман огортає мене густим, як вата, вологим клубовинням, навколо маячать тільки скелі.
Треба вийти на перевал, а потім добратися до низу, в котловину. Я не доживу до ранку серед цих шпилів. Тут немає дерев, немає води, немає, з чого зробити куреня, немає жодної їжі. Настане осіння гірська ніч, і до ранку я замерзну.
Я вже близький до цього.
Взуття розлазиться. М’яка шкіра куртки погано підходить для підошви. Вони стесались об гострі кути скель, і мокасини зсередини повільно наливаються кров’ю.
Попри це я йду.
Згадую свої черевики. Я ніколи не любив ходити босим. На Гварі навіть до моря ходять у спеціальному взутті з пінки і пластику. Усюди скелі й морські їжаки. Хто раз наступив на морського їжака, вже ніколи не піде босим до моря. Удома в мене був цілий мішок старих черевиків. Підтоптаних, старомодних чи просто тих, які мені набридли. Будь-які. Хоч би й лаковані. Старі гумаки. Кеди. Що-завгодно.
На перевалі я зупиняюся і дивлюсь униз. Котловина, велика і кругла, що стелиться переді мною, нагадує миску, повну молока. Вона заповнена туманом. Її оточують зубаті шпилі, вишкірені, ніби край надщербленого глиняного горщика. Нічого не вдієш. Я мушу спуститися вниз у цю імлу, мушу перейти долину. Що б там не було.
Мене в обличчя б’є вітер. Вітер із дна котловини, з-під білого кожуха туману. Він смердить сірководнем і трохи гниллю.
Спускаюся. Обережно, крок за кроком, натикаючись на скелі і шкутильгаючи на поранених ногах.
Сморід стає все виразнішим. Я минаю булькотливі озерця, серед скель маячать дивакуваті мутовані дерева. Неприємне місце.
Туман ледь розсіюється. Він далі окутує вершини, що оточують долину, застеляє небо, але видимість трохи покращується. Щойно я бачив на два метри, тепер сягаю оком на п’ятдесят.
Спускаюся на дно котловини, минаю купи скель, що схожі на розкидані, вибілені сонцем кістки. Ось стирчать у небо вигнуті ребра, величезні, немов будівельні конструкції. Пробудившись раз, політ уяви вже не може спинитися. Я проходжу повз ряд каменів, що лежать один за одним, і мені здається, що вони виглядають, як перевернутий розсипаний хребет, я виразно бачу велетенські хребці, з кожного з яких можна зробити табуретку. Трохи далі цілком виразно я помічаю череп, такий великий, ніби кабіна військової вантажівки. Усе це примарно мигтить між клубів туману.
А потім десь далеко я чую протяжний стогін, ніби звук зіпсованої сирени. Не знаю, чи це якась труба, чи може, тварина. Я ніколи не чув нічого подібного.
Тож я йду обережно, тихо, від укриття до укриття, рефлекторно намагаючись активувати цифрал, хоч і знаю, що це нічого не дасть.
Я сторожко скрадаюся, визираю з-за скелі, перевіряючи простір попереду, перш ніж рушити далі.
І тоді я бачу дракона.
Першої миті мені здається, що це скеля, але вона починає рухатися і вже через кілька кроків виявляється безформним, схожим на динозавра створінням із зубатою пащею, яке стоїть на задніх лапах.
Я не можу ані злякатися, ані скрикнути чи втекти. Перш ніж я усвідомлюю, що бачу, падаю на місці, перекочуюсь поміж скелі й застигаю. За долю секунди. Просто зникаю зі стежки.
До мене доходить, що дещо з тренувань усе ж уціліло, лише коли я обережно зиркаю в той бік.
Тварина не велетенська. Метри чотири завдовжки без хвоста, однак це таки архетипний дракон. Досить довга шия, зміїна голова, гребінь кістяних відростків, хвіст. Ну, дракон.
Власне кажучи, виверн.
Нас розділяє якихось метрів тридцять.
Я лежу. Чекаю.
Створіння випростовується, відкидаючи голову назад, а потім розправляє крила. Звичайнісінькі, такі, яких і варто сподіватися у дракона. Кажанячі, перетинчасті крила, натягнуті на кістяний скелет. Воно розправляє їх поволі, насилу, я бачу, що тільки одне крило нормальне, інше — деформоване, частково зросле зі зредукованою передньою кінцівкою, покручене і ніби всохле.
Дракон розтуляє пащу і видає страхітливий рик. Високий, схожий на стогнання, ніби скрип гігантської заіржавілої брами. З туману йому відповідають схожі звуки, усі сповнені страшенного розпачу, ніби хворі.
Виверн раптом б’є крильми, як лебідь. Усохле крило робить конвульсивні дивні рухи, але навіть якби обидва були розправлені правильно, вони не підняли б дракона. Він важить, мабуть, тонну. Тонна м’яса й кісток. Навіть якби він був наповнений чистим гелієм, усе одно не злетів би. Крила, якби йому вдалося їх розправити, були б якихось п’ятнадцять метрів завдовжки. Може, поширяв би трохи, але сумніваюся.
Тим часом створіння видає голосне ричання і все сильніше б’є крилами, те покручене починає розкриватись і розпрямлятися, тварина, шкутильгаючи, бере короткий розбіг. Я стискаю зуби, бо хочу, щоби закони фізики й біомеханіки взяли гору. Не хочу бачити, як це барильцювате тіло відривається від землі і, криво через недорозвинене крило, а все ж — летить. Бо, скажімо, магія.
Я проти.
Верхня межа ваги для створінь, які можуть підійматися в повітря завдяки силі м’язів — менше двадцяти кілограмів. Більше м’язів — більше маси і більше скелету, тобто більший тягар. І знову треба більше м’язів. Так має бути. Навіть якщо у цієї худобини інші м’язи й інша біохімія, то хай рази у два продуктивніша, але ж не у двісті.
Логіка ж залишається. Драконів немає. Так має бути.
Він б’є крилами, і я відчуваю подмух вітру, чалапає усе швидше між каміння, і я щулюся, бо бачу, що він пробіжить за пару метрів від моєї схованки. Дракон робить усе довші стрибки, точно як лебідь на зльоті, врешті розправляє крила і, вдаряючи ними із сильним лопотом, здіймається в повітря.
Пролітає чотири, може, п’ять метрів, потім гучно валиться на скелі й осип на дні долини. Я чую гуркіт, відчуваю здригання землі, між скелями збиваються клуби куряви.
Фізика перемагає магічну маячню з рахунком 1:0.
Трохи зачекавши, я підкрадаюся до місця аварії.
А там — кошмар. При зіткненні зі скелястою землею створіння розчахнулося, як кавун. Тепер це купа порубаного м’яса, а переламані пневматичні кістки стирчать з цього місива навсібіч, немов голки. Воно ще живе, велике око повільно затуляє дрижка біла повіка, яка рухається по-пташиному, знизу. З повної великих поламаних зубів зміїної пащі на скелі ллється водоспад світлої крові. У повітрі витає сморід. З кутика пташиного ока поволі сочиться безбарвна рідина.
Виверн конає.
І плаче.
Я йду геть.
Вкотре намагаюся запустити бойовий режим, що виглядає як спроба достукатися до мовчазного Бога, і занурююся в туман, не спускаючи долоні з руків’я нікудишнього меча.
Я проклинаю туман, проклинаю ідею перейти цю котловину, і передусім проклинаю всі на світі казки.
І йду вперед. Безпорадно викликаючи цифрал.
Він побачив її у найменш відповідний момент. Коли ховався за кущем, оглядаючи наступний шматок дороги. Чергові кільканадцять кроків, які він мав, пригнувшись, пройти обережною риссю до видимого укриття.
Вона сиділа собі на камені перед самим його обличчям, але спиною до нього, і роздивлялася закинуту на коліно ногу, ніби загнала собі щось у стопу. Зіткані із сяйливих перетинок крильця, що мінились веселковими барвами, злегка рухалися.
— Я з тобою не розмовляю. Ти огидний, — сказала вона ображеним тоном.
— Haista paska, — простогнав Драккайнен на автоматі.
— І вульгарний.
Він дивився, як вона відлітала, схожа на героїню ідіотського мультика. Крильця рухалися так швидко, що перетворились у миготливий ореол, а вона схрестила в кісточках стрункі ніжки, ніби сиділа на гойдалці. І опустилася на перевернутий стовбур серед скель, в ідеальному місці для наступного укриття, кільканадцять кроків попереду.
Він добіг туди і вкотре пригнувся, змагаючись зі свистячим диханням. Вона сиділа спиною до нього, ображена, її маленька дупця розміром із дозрілу сливу знаходилась за пару сантиметрів від його носа.