Недовго думаючи, Драккайнен нахилився й хотів висунути язика, але не встиг. Цифрал встала й відштовхнулася від стовбура, ніби стрибала у воду, потім перелетіла на інше місце, немов зітканий зі світла метелик.
Наперекір їй він хотів сховатися деінде, але на жаль, це було ідеальне укриття. Під кущем гірської сосни, серед скель, як і має бути.
Він перемістився туди і пригнувся, однією рукою притримуючи сагайдак, що теліпався збоку.
На дні долини блищало, немов темне дзеркало, кругле озерце. Ставок, який заповнював середину котловини, був із пів кілометра в діаметрі. Мабуть, бо другий берег тонув у тумані. Вода, над якою здіймалися клуби пари, булькотіла, в неї був чорний, неприємний кавовий колір і лише біля самого берега, на скелястих мілинах жовтувато поблискувало каміння.
Чорна вода. Виглядає не надто апетитно.
А в воді лежав іще один дракон. Цей був велетенський, голова на довгій шиї сягала берега на кільканадцять метрів, пласко розкладені крила могли би бути дахом над баварським пивним наметом.
Але цей також здихав.
Його боки тяжко підіймалися, істота боролася за кожен подих, на округлому писку розхилялися ніздрі, бухаючи клубами пари. Крила ледь ворухнулися, збиваючи хвилю, але не піднялися над водою. По спині виверна прогулювалось кілька ворон, безсило дзьобаючи панцирні лусочки.
— Ти надто великий, — прошепотів Драккайнен, — тому не можеш встати. Не можеш дихати. Серце не спроможне качати кров. То де ж ти так виріс? У цій воді? Твої крила позлипалися через поверхневий натяг. Як вітрило перевернутої яхти. Ти не здатен ними поворухнути.
— Починаємо помалу думати? — уїдливо запитала Цифрал, усе ще сидячи до нього спиною.
— Я починаю думати. Ти — всього лиш анімаційний симптом шизофренії.
Він оминув дракона великою дугою, повзучи серед кущів гірської сосни і ховаючись у місцях, на які сідала Цифрал. А з наступного укриття він побачив людей.
Кільканадцять неймовірно обдертих і бородатих Людей Вогню, що штовхали великий закритий віз, буду якого захищали залізні ремені, ніби бронетранспортер, який Леонардо да Вінчі склепав під мухою. Навколо стояли Змії. У своєму чорному вбранні, озброєні списами, під керівництвом величезного товстого типа в хутряних штанях і високих добротних черевиках. Його лисий череп захищав обтислий шкіряний каптур, що сягав аж до рота і мав прорізи для очей. Дужі плечі обплітали зміїні зигзаги татуювання.
Групка людей котила віз стежкою навколо ставка і зупинилася за кілька кроків від води. Заскреготіли засови, і розміщений спереду поміст повалився під гуркіт ланцюгів.
Драккайнен скам’янів, уважно вдивляючись між скелі й гілки гірської сосни.
Велет у шкіряному каптурі прокричав якийсь наказ. Люди, які штовхали віз, відступили й один за одним поставали на коліна, закладаючи руки за голови. Змії зняли з бортів воза кострубаті бляшані павези, оточили поміст півколом, виставивши вперед списи. Лисий товстун щось хрипло прогарчав, очевидно, даючи наказ одному з невільників зайти всередину. Той зайшов туди похилими дошками на ватних ногах, після чого пролунав звук, ніби на дерев’яну підлогу впала купа заліза, і він вискочив звідти, як ошпарений, тягнучи довгий ланцюг, який дрижачими руками протягнув крізь велике залізне кільце, що висіло посеред помосту. У нього забрали ланцюг і наказали повертатися до решти, що стояла на колінах.
Ще один крик, і щити вишикувалися стіною у формі півкола. Ланцюг шарпнувся.
Зсередини воза вийшов ще один дракон, прикутий до другого кінця ланцюга.
Він був зовсім інший. Схожий на варана чи п’ятиметрову агаму із кількома рядами зубчастих відростків на яскравій зелено-оранжевій спині. Плазун розпластався на помості, але від шарпання за ланцюг раптом підняв свій плескатий тулуб і побіг між списоносців.
Драккайнен трохи підтягнувся, бо бачив тільки спини людей, що причаїлися за баклерами, але за мить зрозумів, що Змії дражнять дракона. Звір крутився то в один, то в інший бік, застережливо сичав, а списоносці штрикали його й ховалися за щитами. Дракон спробував напасти, але ланцюг заблокувало в кільці, а весь віз протягнуло десь на метр по гравію.
Звіра знову штрикнули, тепер із іншого боку, і він знову хижо скрутився, вишкіривши ряди ідентичних зубів і засичавши, як компресор.
Щити гучно опали на землю, утворюючи бляшану стіну, ланцюг заскреготів у клюзі.
— Що тут відбувається, ріски materi? — буркнув Вуко. — Грьобана корида?
Раптом дракон почав змінювати кольори на все яскравіші й потіти великими жирними краплями. Якось дивно присів і розправив навколо шиї яскраво-помаранчевий комір, увінчаний шипами.
— Ну, ось тепер ви його дістали, — прокоментував Драккайнен. Звір почав конвульсивно працювати боками, ніби намірявся виблювати, його підгруддя роздулося, немов оранжева кулька.
Пролунав застережний хрипуватий крик. Драккайнен розпачливо намагався впізнати в ньому хоча б одне знайоме слово, але безрезультатно. Це прозвучало так, ніби лопату гравію всипали в бляшане відро, от і все.
Дракон дивакувато відкрив широку пащу, ніби посміхався, а потім бризнув цівкою якоїсь субстанції.
Рідина полетіла в чийсь щит і на каміння осипу, почала диміти.
Друга порція була ряснішою і одразу вистрелила полум’ям.
Драккайнен оторопіло вилаявся.
Щитоносці відскочили в різні боки, ховаючись за бляхою павез, а зі здійнятої догори драконячої пащі пирснув помаранчевий чадний пломінь.
Недалеко. На якісь пару метрів. Полум’я було не сильне, але вперіщило по камінню, осмалило скелю і збило клубище чорного диму, що смердів риб’ячим жиром. Дракон знову роздувся і видав страхітливий виск. Наступна порція вогню була світлішою й полетіла трохи далі, шмагонула щит, хтось кинувся тікати прямо до озера, бо його бік і одна нога обросли полум’яним хутром, а дракон раптом почав звиватися й вити з повною пащею вогню.
Виск здійнявся над долиною й озвався луною по горах. Дракон шарпав головою на всі боки, мов пес, якого вжалила оса, а вогонь із бухканням порскав з його писка, як при пожежі на фабриці феєрверків. Голова дракона раптом вибухнула кількома цівками вогню, сніп пломенів вистрелив з пари місць на спині, звір виконав конвульсивний танок, ледь не перевернувши віз, а потім перетворився на безформний палаючий клубок. Дракон згорів.
Обпечений Змій рачки виповз зі ставка й насилу почав зводитися на ноги.
Решта відскочила від нього, прикриваючись щитами. Той щось охрипло кричав, показуючи долоні, товстун підійшов ззаду й коротким рухом всадив йому в спину сокиру.
Обпечений якусь мить стояв нерухомо, вигнувшись назад, і гарчав. Раптом його голова поросла шипами. Хтось підскочив і проштрикнув його списом. Древко почало диміти, а поранений миттєво випрямився і рушив важким хитким кроком уперед. Йому підрізали ноги ударом списа. Він рухнув на землю, але не встиг підвестися. Драккайнен розгледів тільки спини решти людей і те, як піднімаються й опускаються вістря, а град ударів полетів униз на чоловіка, що щулився на землі.
Дракон тим часом перетворився на купу смердючого обвугленого дрантя, але далі горів.
— Що тут коїться? — пробурмотів Драккайнен із відразою.
Віз перекотили трохи далі від палаючого плазуна, бранців загнали назад усередину. Вуко поволі й обережно підповз ближче і глянув ще раз, уже зі значно кращої позиції. Невільники по черзі виходили з воза, несучи коші, в яких на соломі лежали якісь білі кулясті об’єкти розміру дорідних баклажанів.
Вони несли коші, обережно ступаючи по камінню, й опускали їх у воду. Старанно й делікатно, поки ті не зникали в чорній глибіні. Один із них, звісно ж, послизнувся на мокрому камінні і вступив у воду. Пролунав панічний крик, бранець вискочив на берег і рвонув уперед, його мокра нога раптом почала пульсувати, ніби щось клубочилося під його шкірою, він із криками рухнув на землю, до нього підбігли й порубали з тією ж хижою методичністю, що й попереднього. Проковтнувши слину, Драккайнен відвів погляд, але далі чув жахливий крик, свист списів у повітрі й хрупіт м’яса, яке вони розрубували.