Нарешті стихло.
Поміст і віз закрили, він із понурим скрипом рушив знову кругом озера.
На березі залишилися диміти обвуглені рештки дракона, а також дві криваві плями й купи ні на що не схожих клаптів.
У місці, куди опустили коші, вода злегка булькотіла, пускаючи струмені пари.
— Нагадайте мені, щоб я там не купався, — процідив Драккайнен.
Він чекав, поки вони підуть геть. Віз, який штовхали бранці, котився довкола озера, десь із клубищ туману чулося віддалене ревіння конаючого дракона. Крім цього, навколо панувала мертва тиша. Не чути було навіть всюдисущих ворон. Паскудна земля.
— Це мав бути шлях в обхід території Зміїв, — зітхнув Вуко. — Вітаю, Драккайнене.
Долина була овальна, оточена непролазними скелястими стежками. Він міг би туди видряпатись, але в нормальному стані, в одязі і взутті, а не хворий, ослаблений, ледь живий від голоду. Не в лаптях зі шматка шкіри й одежині з двох тряпчин.
У цій ситуації він був приречений на перевал. Їх було два. Той, яким він прийшов, і той другий, з протилежного боку долини. Там, куди поїхав віз у супроводі Зміїв і обідраних бранців.
Він встав і неохоче пішов у той бік, намагаючись ігнорувати Цифрал, яка пурхала навколо.
Серед скель і кущів гірської сосни лежали драконячі рештки. На різній стадії розкладу. Від деяких лишилися розкидані навколо кістки, як покинуті на березі залишки кораблів. Вони не нагадували динозаврів. Черепи були явно деформовані, викривлені, спотворені, з купою випадкових наростів. Інші, трохи свіжіші, виглядали ще гірше. Точнісінько тобі опромінені мутанти. Щелепи, що ростуть із плечей, безокі сліпі морди, вкриті рогами, ікла, такі великі, що пробивають піднебіння. Три ока, голови, що зрослися в одну безформну ґургулю, повну вишкірених зубів. Власне кажучи, всі були різні. Тільки от усі були мертві або здихали.
Він обережно скрадався серед мух, якими повнилося повітря, й пекучого смороду мертвеччини. Щомиті ховаючись, обливаючись потом і тамуючи болючі удари серця в грудях, переконаний, що це лише питання часу, коли він напореться на звіра, що буде достатньо прудким, щоб його вполювати. Але поки всі вони були мертві або в агонії.
— Мені треба багато відпочивати й відновлюватися на високо-білковій дієті. Пити багато рідини й уникати стресу, а не тусуватися на алеї драконів. Учора вранці я був деревом, ріски materinu!
Трохи згодом, приголомшений, він знову зупинився. Скелі оточували те місце колом, ніби кельтські менгіри. Звичайні вапнякові стовпи різної форми, радше природні. Але біля двох висіли розтерзані трупи. У кожному дольмені стирчало залізне кільце, вбите в камінь приблизно на висоті метра, а серед гальки й кущів гірської сосни на землі валялися кістки. Людські кістки. Черепи, ребра й гомілки.
Драккайнен якусь мить дивився мовчки.
— Це полігон, — сказав він Цифрал. — Експериментальний майданчик. На тому великому досі видно рештки паланкіна, помітила? Ван Дікен готується до війни, і йому заманулося драконів. Він чорнокнижник, тож хоче драконів. Драконячу армію. Це якось пов’язано з тією чорною водою. Він наклав на неї закляття. Що б тепер туди не впало, воно перетвориться на дракона. За принципом мутації чи сраної магічної трансмутації — один хрін. Ті веселі тіпочки намагаються вирощувати для нього драконів, але нічого не виходить. Чому?
— Бо драконів не існує, кретине, — відповіла Цифрал.
— Правильно. Не існує. Це фізіологічно неможливо. Тому вони здихають. Магія дає їм життя й підтримує цей процес, створюючи те, чого хотів маг. Але вони все одно здихають. Бо його дракони родом із казок. Вони вигадані й не мають права на існування. Тобто його закляття — це щось штучне, вони мають свої обмеження. Він може веліти матерії перетворити дитину на гнома, але вона не виживе. Бо її серце має будову і м’язи людського серця, бо метаболізм людини надто повільний, щоб підтримувати життя тіла, яке важить двісті грамів, бо легені такої будови малопродуктивні, кров занадто густа тощо. У такої людини мали би бути органи миші. Але Ван Дікена це не гребе. Він хоче драконів чи гномів, чи, ну, не знаю... літай-килим. Тому створює його, а потім впирається у фізіологію чи аеродинаміку. Бо він кретин.
— Одного разу ти його вже недооцінив.
— Я не недооцінюю його, а шукаю якісь слабкі сторони. Мені нема жодної користі з того, що я вважатиму його напівбогом чи кимсь усемогутнім. Він не всемогутній. Його закляття не можуть обійти законів біології. Він може їх прогнути під себе, але ненадовго. А наш приятель, як і будь-який соціальний реформатор, просто недоумок. Особливо, коли йдеться про технічні деталі. Важлива загальна ідея. Модель, нашкрябана на колінці, а не нудні питання, як це має працювати й навіщо. Очевидний конфлікт ідеї й матерії. Матерія поки перемагає.
— То чому вони такі огидні?
— А тому, — пояснив Драккайнен зарозумілим тоном, ховаючись за черговою скелею, — що це грьобане закляття не здається. Воно якесь динамічне. Намагається обійти обмеження за допомогою випадкових мутацій. Поки зрештою не натрапить... натрапить на відповідну, й будуть мудаку дракони. Або ні.
Будинки були побудовані з каменю, тому він помітив їх не одразу. Вони ідеально зливалися з тлом. Були прямокутні й круглі, а стіни — педантично змуровані з досконало підібраних один до одного фрагментів скель. У них були пласкі дахи, на кривих тичках лопотіли червоні й чорні прапорці. Їх не оточував мур і ніде не було видно сторожі. Але вони блокували дорогу до перевалу.
— Немає муру, бо вони почуваються тут у безпеці, — пробурмотів Драккайнен. — Лише відбитий ідіот поліз би в долину, де народжуються дракони. Нормальну людину сюди можуть хіба що затягнути. І вона вже радше звідси не вийде.
На вершині перевалу здіймався ще один будинок, крізь вузькі вікна було видно мигтіння вогню в каміні. Ба гірше, між скелями шмигали дві присадкуваті, ніби броньовані курки, фігури. Краби.
Недобре. Все ж перевал охоронявся.
— Окей, чекаємо до ночі, — повідомив Драккайнен. — Тільки поверни мені термографію й бойовий режим. Негайно!
— Kaikenläista, läameri! — буркнула Цифрал із чистим лапландським акцентом.
— Ти — проекція мого мозку, — терпляче пояснив Драккайнен. — Якщо вб’ють мене, то й тебе теж. Розумієш? Ти існуєш, бо існую я. Як перейти цей перевал і не стати кормом для драконів — це й твоя проблема. Тому не кайкенляйстай мені, а краще почни думати.
— Сам почни думати, — крикнула вона з плачем. — Вважаєш, я не переймаюся?! Колись я була в тобі і знала, що робити! Я прокидалася й була частиною тебе! А тепер прокидаюся так! Одразу зовні!
— Тоді у нас проблема, — зітхнув Драккайнен. — Серйозна проблема. Поки що треба причаїтися і чекати ночі.
Він видивився відповідне місце високо під скелястим навісом, серед стрімчаків гірських хребтів, що оточували долину. Повз туди майже годину, волочачи за собою гілки гірської сосни, які причепив до тіла. Повільно, сантиметр за сантиметром, від одного укриття до іншого, ранячись об скелі й відчуваючи, як сили його залишають.
Ставало все холодніше.
Туман густішав, Драккайнен сильно дрижав, тож підозрював: увесь його імпровізований камуфляж трясе так, що його видно за пів кілометра. Після чергової безкінечності він зрозумів, що в нього німіють руки й ноги. І що гірше — боліло щось усередині. Часом так, ніби спис досі стирчав у тілі. Він відчував його вагу й тліюче болем древко, що було мов застигла блискавка.
Тоді він лягав і відпочивав, дихаючи крізь стиснуті зуби й жужмлячи на грудях імпровізовану сорочку з ковдри.
Чим вище він виповзав, тим гірше було. Як не біль у серці, так раптове заніміння рук і ніг, які він мусив розтирати, бо з них утікало життя.
Коли він зіщулився в якійсь борозні, підібгавши під себе задубілі кінцівки, намагаючись зігрітися теплом власного тіла, то просто згаснув. Потонув у спокійній чорній пустці.
— Прокинься! Не засинай! — горлала Цифрал прямо у вухо. — Не вмирай, довбню! Зараз же припини здихати!