— Не верещи так... — прохрипів Драккайнен, дивуючись звучанню власного голосу. Він сам не зрозумів нічого зі сказаного.
— Уперед, тупак ти довбаний, — кричала фея. — Давай! Уже недалеко!
Вуко сперся на руки й коліна, виставляючи тіло на крижане повітря, що шмагало, як батіг. Видав гучне ревіння й поповз далі. Ще один конаючий дракон.
Коли він дістався під скелястий навіс, уже практично нічого не відчував.
І не пам’ятав, як сюди потрапив. Пам’ятав тільки, що почав сипати сніг. Дрібний і колючий, він, гнаний вітром, періщив горизонтально.
— Могло бути й гірше, — ледь чутно видихнув Вуко. — Міг же лити дощ.
А потім був тільки пронизливий холод і сніг. На останніх метрах він уже навіть не намагався повзти. І так його ніхто не побачить.
— Не тут! Уперто кричала Цифрал. — Звідси тебе буде видно, дятле! Ні, не туди, там замерзнеш! Під ту скелю! Там є печера! І вона схована від вітру! Рухайся! Припини здихати! Давай! Що, не можеш? Ріски materinu, вперед!
Так звана печера була метри півтора у висоту і два у глибину, але принаймні затуляла від вітру. Він заповз туди, все ще тягнучи дві великі гілки гірської сосни, прив’язані до спини ременем від фляги й другим від сагайдака. Третю гілку він загубив десь на схилі. Заповз у яму, чуючи власні хриплі стогони, схожі на схлипування, а потім безсило впав на скелю.
Углибині по стіні сочилася вода. Він підповз туди і, приклавши губи до скелі, втягнув трохи крижаної вологи — так, ніби цілував камінь. Спромігся злизнути кілька ковтків і повалився на підлогу.
— Не спи, дурню! — сварилася Цифрал. — Розплющуй баньки! Піднімай повіки, бігом!
Повіки важили по двадцять кілограмів. Він не міг їх підняти, хоча й намагався. Нарешті вдалося, але із зусиллям, від якого розколювався череп. Це було безглуздям, бо очі й так закочувалися всередину.
— Дай мені спокійно померти, — простогнав він, мнучи сорочку на грудях.
— Викрешуй вогонь!
— Не можна... Побачать...
— Що, в сраку, побачать у цій завірюсі? Відламай трохи гілок! Тонких! І голок! Більше!
Це було ніби кошмарний сон. Картинка розмивалась, пальці були, немов вирізьблені з дерева. Спочатку він не міг знайти кременя. Потім не міг згадати, що з ним робити. Зрештою на мить змобілізувався. Ледь не обрізавши собі пальці, зістругав шматок гілки на дрібні трісочки, виклав на них купу голок і сухих смоляних галузок. Кілька разів ударив держаком ножа, викрешуючи сніп іскор, що пахли порохом.
І заснув, заколисаний виттям вітру.
— Це ще що таке! — верещала Цифрал. — Викрешуй уже той вогонь! Ти знущаєшся? Ще раз! На розпал, а не кудись на стіни! Дуй! Дуй, не кашляй, дурню, бо загасиш! Ще раз! Дуй!
— Дивись, щоб я тобі не вдув... — прохрипів Драккайнен.
— Ага, я ж реально на твій розмір! — кривляючись, пропищала фея. — Ну, дуй давай, бо здохнемо тут разом!
Пара іскор загорілася на мить і одразу ж згасла. Потім знову спалахнула. Попливла тоненька цівка диму.
А потім зблиснув вогник.
— Підкидай! Не так багато, ми ж не барана печемо!
Дрібні гілки зайнялися, похмуру печеру освітило тепле жовте полум’я.
— Окей, тепер роздягайся! Не зубоскаль тут, а знімай це мокре дрантя! Боже правий, піднімай свою дурну голову! Закрий вхід плащем! Не так, притисни згори камінням. З іншого боку теж! Та цього вже не чіпай, бо впаде! Тепер розкладай ніж. Ну, що ти витріщився? У держаку обігрівач, ти ж не зігрієшся двома гілками сосни!
Він знову змусив задубілі пальці рухатися. Здавалося, що знайти клямку й розкласти масивний держак — це понад людські сили.
Хто це так спроектував?
Обігрівачем була металева коробочка, вкрита всередині керамічним шаром, в якому ховався вугільний стержень.
Цифрал кричала, лаялась і плакала зі злості, нарешті Драккайнену вдалося видобути обігрівач, виколупати з нього паличку пресованого вугілля й піднести до язичків полум’я, що звивались на мініатюрному вогнищі. Він роздмухав жар, даючи маленьким яскравим іскрам охопити весь кінчик стержня, там виступили лискучо-червоні плями, потім — обрамлення зі світлого попелу. Він вклав стержень в обігрівач і якийсь час пестив його в долонях, відчуваючи, що обшивка починає нагріватись і в пальці з болем повертається життя. Поклав обігрівач на сонячному сплетінні, притиснув ременем. Доклав іще кілька товщих гілок сосни, ліг на тому, що залишилось і скрутився клубочком навколо обігрівача, що горів на його животі, немов маленьке приватне сонце.
Хуртовина наганяла снігу, який почав засипати вхід у мініатюрну печеру.
Він прокинувся, коли було вже темно, абсолютно впевнений, що минуло дві години й сорок хвилин. Від вогнища лишилася купка попелу, але обігрівач досі був гарячий.
Цифрал уся променилася теплим блиском, освітлюючи печеру й полотнище плаща, що лопотів на вітрі. Сніг засипав вхід до половини, стало ніби тепліше.
Драккайнен, трясучись, вдягнув свою дивакувату сорочку й обмотався кілтом. Вони більш-менш підсохли.
— Слухай, ти світишся...
— Знаю! — буркнула Цифрал.
— Я про те, чи це звичайне світло? Інші теж його бачать, чи тільки я?
— Не знаю, — стенула вона плечиками. Підняла рукою одну зі своїх грудей, що випромінювала світло, і критично до неї придивилася, після чого облетіла мініатюрну печеру.
— Воно кидає тінь, — повідомила. — Але це нічого не значить.
— Підсвіти мені тут, — буркнув Вуко, розв’язуючи свій клунок. — Мені треба зварганити якісь онучі. Ці капці починають розлазитись.
— Як ти почуваєшся?
— Гірше, ніж виглядаю, — пробубнів. — Я слабкий, і біль просто пекельний. І, здається, мені ніколи не було так холодно. Ну, хіба що пару годин тому. Але виживу. Поки що.
Він згріб ледь теплі вуглинки, розтер у долоні й вимазав опуклі частини обличчя: ніс, лоб, вилиці й підборіддя. Обмотав ноги шматками дрантя й зашнурував мокасини. Заклацнув клямку обшивки обігрівача на краю кілту й закріпив на висоті сонячного сплетіння. Склав і заховав ніж, позбирав дріб’язок до клунка, а потім оглянув обидва екземпляри здобутої зброї.
— Цим тільки буряки різати, це не мечі, — роздратовано фиркнув. — В обох надто важкі яблука ефеса, тому вони так люблять ними крутити... Jebem ti dusu, як мені не хочеться працювати... Окей, пішли. Траверсом уздовж схилу, прямо на ліве крило форту. Дами вперед. І краще не світись.
Він закинув вологий плащ так, щоб він був ще й каптуром, і перев’язався. Завірюха досі лютувала. Він рушив, схилившись і спираючись однією рукою на скелю, паралельно намагаючись розгледіти щось серед гуготіння й снігової круговерті темряви.
Лише прошмигнути повз форт, подумав він. Ви ж не хочете стирчати на вулиці, ніхто не вийде, дубак страшенний, ще й сніг... А всередині вогонь, пиво, вечеря, хилить на сон...
Послизнувшись на камінні, він упав униз на гальку. Невисоко, але все ж боляче вдарився. Схопився за скелю й застиг, але гуркіт каміння потонув серед виття вітру. Кілька валунів покотилося по схилу. Він затримав дихання й чекав. Вважав, що до форту ще далеко, але так його вчили. В принципі, після такого варто зачаїтися на добру годину. Але нічого не відбувалося, ніхто не запалював ламп, віддалік не з’являлися смолоскипи, не чути було людських гуків чи гавкоту собак.
Тільки долина, вже вкрита білим саваном, ледь мигтіла, відбиваючи світло.
Цифрал з’явилася перед його обличчям, коли він язиком рахував зуби й оглядав садна на ліктях і колінах. Пасмо волосся впало їй на лице, вона роздратованого його здмухнула. Сперла руки в боки.
— Ти збираєшся тут так лежати?
— Вали нафіг, Барбі! Як не допомагаєш, то хоч не заважай.
— Якби не я, ти б уже захолов. Рухайся. Може, краще я підсвічу.
— Ні. Поки я не дізнаюся, чи хтось іще це бачить, не треба.
Він пробирався крізь завію від однієї скелі до іншої, від однієї плями тіні до наступної. Волохатий плащ обліпило снігом, як і імпровізований каптур.
Обігрівач усе ще працював, розливаючи животом пляму тепла, але Вуко відчував, що в нього коцюбнуть руки. Він зупинився, поклав їх під пахви, і тоді почув скрип дверей.